Дмитро закінчив медичний інститут дев’ять років тому, але вже вважався досить досвідченим лікарем, який подавав великі надії.

Був він високим, спортивним і симпатичним. Медсестри та молоденькі лікарки навіть з інших відділень міської лікарні, де він працював, так і бігали за ним, але безуспішно. Тому вважали його черствим і самітником.

По осені у відділення прийшли три новоспечені лікарі – два хлопці й дівчина.

Дмитра призначили їх наставником. Поводився він з ними строго і навіть зарозуміло. Дівчину взагалі ігнорував.

Симпатична усміхнена Валя часом аж плакала від його поведінки. Він радив їй змінити спеціалізацію, доки не пізно. Все одно з неї нічого не вийде. Всіляко намагався довести це, даючи складні завдання.

Вона плакала, ображалася, але не йшла. Інші намагалися заступитися за неї.

-Робота хірурга – важка і часто невдячна. Не жіноча ця справа, – казав він їм.

Після вечірнього обходу Дмитро сидів в ординаторській і записував щось у карту. В кабінет тихо увійшла Валентина.

-Ви щось забули? – строго спитав він.
-Ні. Я прийшла сказати, – вона сіла і зніяковіло почервоніла.

Потім підняла підборіддя і рішуче підійшла до його столу.

-Ви байдужий і черствий, але я все одно вас люблю! – видала вона.

Дмитро підвівся з-за столу, дивлячись на неї здивовано і трохи поблажливо.

Таких зізнань йому ніхто і ніколи не робив.

Поки він роздумував, що відповісти, Валентина притулилась до нього й заплакала.

-Ну що ви, не треба… – говорив він розгублено і гладив її плечі.

Вони спали, обнявшись, на вузькому дивані прямо тут, в ординаторській.

Точніше, спала Валентина, поклавши голову на його плече. А Дмитро дивився в стелю і думав, що йому з усім цим робити?

-Я думав, що нікого нема. Ключі були у дверях. Тебе замкнули? – в ординаторську з шумом і сміхом зайшов Володька.

Дмитро сів на дивані і спросоння швидко озирнувся. Жодних ознак, що Валентина ночувала разом з ним він не помітив.

-Молодець. Зрозуміла, що треба піти вчасно, – полегшено подумав він і почав одягатися.

Дмитро вирушив додому, мріючи прийняти душ і випити чашку міцної кави без цукру.

Перед своєю квартирою він затримався, пораючись в кишенях у пошуках ключів.

Несподівано двері відчинилися, і на порозі його квартири зʼявилась почервоніла Валентина в його фартуху!

-А брати без дозволу ключі – не добре. Ти що це надумала? – спитав він у своїй поблажливо-серйозній манері.

Валентина посміхнулася і за руку втягла його всередину.

-Роздягайся, йди в душ, а я поки що досмажу сирники. Кава без цукру, як завжди? – запитала вона вже з дверей кухні.

Дмитро похитав головою, посміхнувся і пішов у ванну.

Сирники були надзвичайно смачними. Він наминав їх за обидві щоки, а Валентина задоволено усміхалася і підкладала йому ще.
Спочатку йому подобалося прокидатися від запаху кави, смачно снідати і разом з Валентиною бігти на роботу.

Дорогою вони розлучалися, до лікарні підходили порізно.

Увечері Дмитра чекала смачна вечеря і Валентина, готова була віддавати йому всю себе.

Але потім це все набридло. Його почала дратувати її поступливість, бажання догодити.

Коли він сварився на неї після якоїсь невдачі, вона йшла на кухню і там тихо сиділа, доки він не засинав.

Він сердився на себе, на неї. Знову довго не міг заснути, думаючи, що всьому цьому треба покласти край, але як?

Якось Валентина сказала, що вагітна. Дмитро розгубився, застиг, знову не знаючи, що сказати.

Потрібно було терміново ухвалювати якесь рішення, до якого він не був готовий. На очах Валентини виступили сльози розчарування та образи.

-Не плач. Просто несподівано це якось. Завтра підемо і подамо заяву до РАГСу, – сказав він, нарешті, і обійняв її.

Валентина підняла на нього свої блакитні заплакані очі й щасливо посміхнулася…

Весілля було скромним, але як і годиться з білою сукнею і фатою.

У лікарні молодят привітали двотижневою відпусткою.

Жінки дивилися на суперницю із заздрістю.

-Ось бачиш, я мав рацію, що з тебе не вийде лікарки, – збираючись на роботу, якось сказав Дмитро. – Доля жінки робити вдома затишок і народжувати дітей.

-Я не проти, – Валентина поправила його шарф, стала навшпиньки і поцілувала в чисто поголене, пахнуче кремом для гоління, підборіддя.

Коли у Валентини почалися пологи, Дмитро був на роботі, на дзвінок не міг відповісти.

Вона сама викликала «швидку», взяла давно зібрану сумку і поїхала до пологового будинку.

Тільки через кілька годин він побачив її виклик на телефоні й одразу передзвонив.

Щасливим та втомленим голосом Валентина повідомила, що в нього народилася донька.

Всі вітали Дмитра, а він питав поради у кожного, що потрібно купити і де?

Після роботи він бігав по магазинах і прискіпливо вибирав ліжечко, іграшки. Купив купу одягу. Не втримався навіть від маленької рожевої сукні.

До виписки з пологового будинку приготував спальню, що нагадувала тепер біло-рожеві покої принцеси.

Оксанка, так вони назвали доньку, була неспокійною та примхливою, плакала день і ніч з невеликими перервами.

Валентина валилася з ніг, вимагала допомоги від Дмитра. Він часто залишався ночувати у відділенні, щоб виспатися. В обох накопичувалася втома, роздратування та невдоволення один одним.

Вони часто сварилися. І якось Валентина взяла Оксанку і пішла від Дмитра.

Він не затримав її, не зупинив. Коли натикався на забуту іграшку, чи чепчик, на Дмитра накочувала туга по тих днях, коли вони жили вдвох із Валентиною.

За донькою він не сумував…

Розлучення пройшло швидко й гладко. Життя його увійшло у звичне русло. Він справно сплачував аліменти.

На дні народження Оксанки, надсилав доньці хороші суми грошей. Зустрічей із Валентиною не шукав. І вона не нав’язувалась йому…
…Пройшло вісімнадцять років. Був недільний ранок. Дмитро прокинувся рано, прийняв душ, зайшов на кухню і заварив собі запашної кави.

Несподівано пролунав дзвінок у двері. Дмитро нікого не чекав у гості в свій вихідний, та ще й так рано.

Він накинув халат і пішов у коридор. Чоловік відчинив двері і побачив на порозі молоденьку симпатичну дівчину.

-Доброго дня, – сказала незнайомка. – А я Оксана! Не впізнаєте мене?

Дмитро аж стрепенувся.

-Оксана… Та це ж… О, Господи! Цього просто не може бути… Це ж дочка Валентини! – тільки й подумав він.

Мабуть, від розгубленості він забув, що вона і його дочка теж…

-Ну проходь… – він відступив убік.

Вона зайшла, поставила біля ніг спортивну сумку.

Декілька секунд вони стояли і дивилися один на одного.

-Мами не стало. Я приходила, але не застала вас удома. Не подумайте, мені від вас нічого не треба. Просто не можу там сама, у квартирі, без мами…
Дмитро мовчав.

Дочка. Така доросла? І що з цим робити?

-У тебе ще хтось є? З рідних? – запитав він.

Оксана похитала головою.

-Ми вдвох із мамою жили.

Вона раптом підійшла, притулилася до нього, уткнулася у його плече і заплакала.

Він гладив її тремтячі плечі, примовляючи:

-Заспокойся. Все буде добре…

-Боже, це вже було. Все точно так і почалося тоді, – раптом згадав він, як до нього прийшла Валентина, освідчилася в коханні, так само плакала.

Але щось всередині раптом стрепенулось.

«Що це, звичайна жалість, чи прокинулися, нарешті, батьківські почуття?»

-Ну ну. Досить, – він відсторонився від неї, увімкнув світло і відчинив двері в чистесеньку ванну. – Вмийся. Я поки що чайник поставлю.

Дмитро поставив на конфорку чайник і замислився.

У кухню тихо зайшла Оксана і сіла за стіл, витягнувши перед собою руки, зчеплені в замок.

Дмитро повернувся до неї.

-А хто у вас прибирає? – запитала вона.

-Що? – перепитав Дмитро.

-Я запитала, хто у вас в квартирі прибирає? Ідеальний порядок скрізь. Чайник он блищить, як новий.

Оксана глянула на нього і швидко опустила очі.

-Я сам, – Дмитро знизав плечима.

-А хочете, я приходитиму і прибиратиму квартиру? Я готувати вмію. Коли мама слаба була…

-Чому не прийшла раніше? – грубо зупинив він її.

-Мама казала, що ви живете в іншому місті і у вас інша родина. Вибачте. Тільки в кінці розповіла… Ви б усе одно не змогли допомогти їй нічим.

-Ви живете один? А якщо щось станеться?

-Що наприклад?

-Ну не знаю. Аж раптом вам стане недобре?

-Я ще не старий, – розмова почала дратувати Дмитра.

-Ти вчишся або працюєш? – запитав він не з цікавості, а щоб не мовчати.
-Навчаюся на другому курсі в університеті. Англійська мова, – охоче відповіла Оксана, наче чекала цього питання.

-Тобі мама сказала до мене прийти, чи ти сама?

-Сама, – Оксана ще нижче схилила голову. – У мене нікого більше немає, крім вас.

-Тільки не треба плакати, – Дмитро скривився, почувши, що вона знову плаче. – У мене жахливий характер. Тобі мама не розповідала? Я одинак ​​по життю.

-Мама казала, що ви дуже хороша людина і талановитий хірург.

Оксана підняла на нього вологі очі.

За спиною Дмитра засвистів чайник. Він вимкнув газ, дістав із шафи чашки з блюдцями, цукорницю, вазочку з цукерками, заварювальний чайник.

Оксана наливала в чашки заварку, а Дмитро – воду. Він поставив чайник назад на плиту і сів навпроти неї.

-Моя дочка. У голові не вкладається…

Всі ці роки він не думав про неї взагалі. Знав, що вона є і все. Валентина ніколи не дзвонила, не приходила, нічого окрім аліментів не просила.

«Що мені з нею робити? Не виставляти ж…»
-Ну добре. Житимеш у вітальні. Я звик спати у спальні, – він скривився, згадавши, як готував кімнату до її приїзду з пологового будинку. – Тобі, мабуть, треба сходити додому по одяг?

-Не треба, я все принесла з собою, – Оксана несміливо глянула на нього.

-Як? І це весь твій одяг? – він згадав про сумку в коридорі.

-Так. Окрім зимового пальта й чобіт. У нас із мамою все було. Тільки коли вона заслабла, багато грошей витрачалося на процедури.

Губи Оксани затремтіли.

-Ходімо, я покажу тобі кімнату, – Дмитро різко підвівся з-за столу, не в змозі бачити її плач.

Так Оксана залишилася у Дмитра жити. Він приходив додому і помічав, що в квартирі чисто і прибрано, на плиті готова вечеря. І коли вона встигає? Він переказував їй гроші на картку на продукти. Вона нічого не просила собі як мати. Така ж горда і вперта. Дмитро звик до присутності Оксани. Вона не заважала, не нав’язувалась.

Побачивши її зимове поношене пальто, він повів Оксану на вихідні у магазин. Вона крутилася перед дзеркалом, приміряла пальта й куртки. Дмитро мимоволі замилувався нею. Його розпирало від гордості, що в нього така симпатична та доросла дочка. Виявляється, приємно робити подарунки та бачити у відповідь щасливу посмішку.

…Через рік вона сказала йому, що виходить заміж.

-Ти не проти? – Оксана несміливо підняла на нього очі.

-Чому я маю бути проти? Ти доросла. – Але він раптом зрозумів, що дуже ревнує її. – Коли ти познайомиш мене з твоїм… Нареченим.

Останнє слово важко далося Дмитру.

-В неділю. Ти не думай, житимемо ми в нашій з мамою квартирі. Я приходитиму до тебе, прибиратиму, готуватиму, як раніше.

-Це зайве. Якось я жив до тебе. Ти його кохаєш? – Дмитро дивився повз Оксану. Йому було неприємно думати, що вона когось любить, належатиме якомусь чоловікові, втече від нього.

Оксана зніяковіло почервоніла.

-Мені незручно обговорювати це з тобою. Здається, кохаю. Але ж поки не житимеш разом, не зрозумієш, вірно? – Оксана хотіла ще щось додати, але передумала, замовкла.

-Правильно, – сказав він, зітхнувши і згадавши про Валентину.

У неділю Оксана поралася на кухні. Квартиру наповнили апетитні запахи. Наречений одразу не сподобався Дмитрові – непоказний, поводився розв’язно.

Сказав, що залишив інститут, мовляв, помилився із вибором професії. Працює в кафе, шукає себе. Оксана сиділа за столом напружена. Зрозуміла, що її обранець не до вподоби Дмитрові.

-А весілля, коли плануєте? – Дмитро нарешті вловив погляд Оксани.

Вона почервоніла, відвела очі.

-Ми вирішили трохи пожити так, – сказав наречений. – Весілля – це марна трата грошей. Головне, що ми любимо один одного…

-Вільне кохання без зобов’язань? – різко зупинив його Дмитро. – Від кохання діти народжуються, юначе.

-Я не проти дітей, ви не подумайте. Отоді й розпишемося. Але з цим ми не поспішатимемо, вірно? – наречений взяв Оксану за руку.

Дмитро дивився на нього. Все зрозуміло. Приїхав з іншого міста, залишив навчання, нічого не має. А тут дівчинка з квартирою.

«Чи маю я право втручатися? Заборонити їм жити разом? Я не виховував її. Вона має право вирішувати свою долю сама.
Коли Оксана зібрала свої речі й пішла, Дмитро місця собі не знаходив. Не очікував, що так сумуватиме. Із роботи додому не поспішав. Знову почав часто ночувати в ординаторській. І, як і раніше, перераховував їй гроші на картку.

Оксана забігала, щось готувала, прибирала. Потім дзвонила і сварилася, що з минулого разу залишилася майже вся їжа в холодильнику.

Якось він пізно повертався додому після важкого чергування. Підходячи до будинку, побачив у вікні кухні світло. Бігом піднявся на третій поверх, влетів у квартиру. У коридорі стояли туфлі Оксани, на вішалці була її курточка.

-Що трапилося? – запитав він, влетівши на кухню прямо в пальто. – Ви посварилися? Він образив тебе?

-Ні. Тобто так. Він пішов…

-Ось так взяв і пішов? – Дмитро різко, одним рухом розстебнув блискавку на пальто.

Оксана підійшла і притулилася до нього.

-Я вагітна. Він сказав, що діти поки що не входять у його плани, що хоче продовжити навчання… Тату, що мені робити? – вона несміливо подивилася в його очі.

-Який у тебе термін?

-Чотири місяці. Пробач мене. Я бачила, що ти був проти…

-Завтра я поговорю з лікарем, здаси аналізи, зробимо УЗД, – казав він, а в голові була радісна думка: “Вона назвала мене татом!»

-Зараз я приготую вечерю. Завтра бери речі і переїжджай до мене. Ні, ми разом підемо, – радісно казав він.

Дмитро не очікував від себе, що так труситиметься над вагітною Оксаною. Не дозволяв піднімати важкого, сам ходив у магазин. Слідкував, щоб вона їла фрукти і обов’язково гуляла щодня.

Він поступився їй спальнею, бо там зручніше, велике ліжко. Можна відпочивати протягом дня. Сам перебрався у вітальню на диван.

Коли в Оксани почалися пологи, Дмитро був на чергуванні. Він одразу кинувся додому, сам відвіз її у пологовий будинок і нервово міряв кроками хол, чекаючи кінця пологів.

-Заспокойтесь, татусю. А краще йдіть додому. Як народить, подзвонимо, – сказала старенька акушерка.

Дмитро здригнувся.

«Татусю. А що, не старий ще. Цілком годжусь на роль батька».

Вночі Оксана народила дівчинку. Дмитро хотів онука, але засмучуватися не став.

З віком він став сентиментальним. Знову бігав по магазинах. Купив найдорожче ліжечко, купу іграшок та одяг для малюка.

Все рожеве, мереживне.

Оксана назвала доньку Валентиною на честь мами. Побачивши блакитноокого малюка серце Дмитра взяла така ніжність, якої він не відчував ніколи раніше. Оксану він рідко називав уголос донькою. Тепер же всім хвалився, яка в нього онука, які у неї блакитні очі.

-Якби бачили, як смішно вона морщить носик і витягує губи! – розповідав він із захопленням колегам.

З появою онуки життя Дмитра кардинально змінилося, як і він сам. Він став м’яким і уважним дідусем. Дмитро більше не затримувався на роботі, поспішав додому. Його нічого не дратувало.

Він завжди думав, що щастя у повазі колег та пацієнтів, у досягненні наміченої мети.

А виявляється, справжнє щастя у любові маленької дівчинки з блакитними очима. І іншого щастя не треба.

Ось так посміялася доля з хірурга Дмитра. Як не намагався він уникати жінок, а доля, ніби сміючись, подарувала йому доньку й онучку. Вони наповнили його серце любов’ю, надали сенсу його життю…

КІНЕЦЬ.