– Доброго дня, Іван Михайлович, – сказав Ігор, виходячи з машини.

Сухий старий стояв біля сусідського будинку, спираючись на паркан.

– Привіт, Ігоре! – вигукнув він.

Ігор із дружиною Катею приїхали до села, щоб підготувати старий будинок, у якому він виріс до продажу. Батька Ігоря не стало десять років тому, а матері два роки тому. Будинок тепер був покинутий і потребував ремонту. Ігор із Катею планували продати його за невелику суму. У пари нещодавно народилася дочка. Жили вони скромно та планували взяти квартиру в іпотеку.

Будинку було майже сто років. Шиферний дах прогнувся, підлога просіла, ганок покосився. Ігор замовив на сайті усі необхідні будматеріали.

Пара почала з прибирання. Вони вирішили викинути старі меблі, лижі, іграшки та інший мотлох, який роками привозили з міської квартири. Катя розбирала речі у маленькій кімнаті, яка раніше була дитячою.

– Ігоре, дивись – ковзани, – сказала вона.

– Так, мої дитячі. Пам’ятаю, як тато мені їх привіз, думав, що я стану хокеїстом. Скільки років минуло… Не виправдав я його сподівань. Так, і бог з ним, – задумливо сказав Ігор.

– Викинемо?

– Викинь, звичайно, – впевнено відповів він.

Катя зібрала у велику коробку всі старі непотрібні речі. Ігор витяг її у двір.

– Піду на кухню. Там стільки каструль та тарілок старих.

Катя відкрила старий буфет. Вона дістала залізні банки, де раніше зберігалися крупи, цукорницю, дерев’яні ложки, які зробив хтось із родичів років тридцять тому.

У верхньому ящику лежала стара коробка від взуття. Катя витерла товстий шар пилу та відкрила її.

– Ігоре, йди сюди. Я тут знайшла альбом.

– Зараз глянемо, – сказав він.

Ігор відкрив сторінки, що злиплися від часу.

– Який ти тут щасливий? Маленький такий, пухкенький, – з ніжністю сказала Катя.

– Так, мені тут новий велосипед подарували на день народження. Пам’ятаю, як батько сказав, що я сам повинен навчитися на ньому їздити. А в мене нічого не виходило. Я собі стільки шишок тоді поставив. Батько з мене сміявся, що в мене не виходить. У результаті я лише у дванадцять років навчився. Мене сусід навчив, дядьку Іван. Він мене і плавати вчив.

Катя обійняла чоловіка, вона бачила, як йому неприємно згадувати батька.

У старому альбомі було все життя їхньої родини у кількох поколіннях. Молода красива мати в сукні в квіточку, бабуся, яку Ігор майже не пам’ятав, молодий батько взимку з ключкою та друзями, фотографії з випускних та весіль.

Ігор згадав своє дитинство. Його батько у молодості займався хокеєм. Андрій був високим і широкоплечим, найзавиднішим нареченим у селі. Він гарно залицявся до Марії, матері Ігоря. Спочатку вона була до нього холодна, вона зустрічалася зі своїм другом Іваном. Після школи Марія поїхала до міста вступати до медінституту, а Івана забрали на службу.

Катя витирала пилюку на буфеті і знайшла серед старих платіжок листа.

– Дивись, лист якийсь, – Катя простягла Ігореві старий пожовклий конверт.

– Село Калинівка, будинок 7, – прочитав Ігор, – це ж будинок дядька Івана. Цікаво, звідки воно тут. Чому його не відправили?

– Давай, прочитаємо, – запропонувала Катя.

– Може, воно тут непросто таке лежить? Хтось не хотів, щоби його читали.

– Все одно ми його викидати збиралися… Цікаво ж…

– Добре, давай, – Ігор погодився на вмовляння дружини.

«Привіт, Іване. Як ти? У мене все добре. Я виходжу заміж. Я знаю, що ти маєш дівчину, сподіваюся, у вас буде щаслива родина. Все, що між нами було – це дитяча закоханість. Я на тебе не ображаюся, правда. Я вагітна. Я не хочу руйнувати твоє життя, у вас усе йде до весілля. Я люблю Андрія. Ніхто, крім нас, не повинен знати, що це твоя дитина. Будь щасливий. Твоя Марія».

Марія написала цей лист, коли навчалася на першому курсі та жила у гуртожитку. Вона не думала, що лист так і не дійде до адресата.

Того дня Зіна, мама Марії пішла на пошту.

– Зіна, тут для сусідів ваших лист, віддаси?

– Давай, звісно, ​​- погодилася жінка.

У селі всі одне одного знали та довіряли. Листоноша Галина віддала Зіні листа.

Зіна вийшла із будівлі пошти. Дорогою вона вирішила подивитися, від кого лист і побачила адресу гуртожитку та прізвище своєї доньки.

Жінка швидко пішла додому, їй не терпілося прочитати його. Вона привіталася з сусідкою, матір’ю Івана і намагаючись не видати своє хвилювання, увійшла до будинку. Зіна була проти їхніх стосунків із Іваном, вона вважала, що Марія зможе знайти собі кращу партію. Всі ці роки вона ховала листа, а тепер, коли ні Марії, ні Андрія не було, її таємниця відкрилася.

Ігор двічі прочитав листа. Він не міг повірити своїм очам.

– Катю, я нічого не зрозумію… Мій батько, виходить мені не рідний, – Ігор розгублено дивився на Катю.

– Це ось цей дідусь сусідський? Нічого собі …

– Я навіть не знаю, як реагувати. Мій батько, з яким у мене все життя були важкі стосунки, справді мені чужа людина. А дядько Іван, який мене завжди так любив, усьому мене вчив, мій рідний…

Ігор заплакав.

– Ігор, перестань. Так, це дуже важко дізнатися таку правду про себе, будучи дорослою людиною. Але пройшло устільки ж років. Нічого вже не можна змінити.

– Можна, – сказав Ігор, витерши сльози.

Ігор пішов до сусіда. Дядько Іван жив один у такому ж старому, занедбаному будинку. Він одружився з дівчиною, яка працювала продавщицею в магазині. Прожили вони два роки, дружина почала йому зраджувати, а дядько Іван від цього почав гульбанити. Він ніби оплакував своє життя, що не склалося, втрачене кохання. Більше він так і не одружився.

Коли Марія та Андрій приїжджали на літо до села, він бачив їхню щасливу, повноцінну родину, маленького сина. Іван бачив, що пухкий хлопчик, так несхожий на свого батька, часто дратує його, не отримує батьківської любові та підтримки. Він вирішив, що хоч би влітку, коли хлопчика привозять до бабусі, він зможе займатися з ним, як зі своїм сином.

Ігор постукав у вікно.

Літній чоловік, спустився на старий ганок.

– Дядку Іван, здравствуйте. Я тут вдома листа знайшов. Загалом цей лист від моєї мами. Вона написала його, коли була молодою.

– Та ти що. Цікаво, – дядько Іван уважно подивився на Ігоря.

– У ньому мама каже, що ви – мій батько.

– Господи. Почекай, дай окуляри надягну, – старий взяв тремтячими руками листа і пробіг його очима. – Ніхто не повинен знати, що це твоя дитина…

Іван затулив обличчя руками.

– Ігоре, я знав! Я знав, що ти!

Він підвівся з лави і міцно обійняв Ігоря.

– Ти ж мій рідний…

– Дядько Іван, я тепер буду тебе татом називати.

Ігор із Катею продали їхній будинок. Вони взяли в іпотеку двокімнатну квартиру та взяли батька до себе. Батько був щасливий, що на старості років знайшов сім’ю. Він із радістю грав із маленькою онучкою.

Дім дядька Івана пара відремонтувала. Тепер це був доглянутий будинок із садом та городом, у якому жило кохання та звучав дитячий сміх.

КІНЕЦЬ.