Ніна взяла тачку, і пішла до сусідів в садок, позбирати яблука. Сьогодні Ганна – сусідка Ніни, переїхала до дочки у місто, тому яблука їй вже ці і не потрібні. – Нічого собі, який урожай, – вигукнула Ніна, побачивши червоненькі та жовтенькі яблука на траві. – Вродили, як ніколи. Жінка взялася за роботу. Через півгоди тачка була майже повна. Ніна стала перепочити, як раптом помітила, що до воріт підійшла якась жінка. Ніна придивилася і застигла від несподіванки

 

Ганна Ігорівна стояла у своєму саду і зітхала. Урожай цього року видався небувалим. Бабуся навіть і не намагалася зібрати всі яблука, їсти все одно нікому. Червоні та жовті, з рум’яним бочком, валялися яблука під деревами, і солодкий аромат плив по селі.

Народу в їхньому селі залишилося проживати мало. Молодь поїхала до міста, де можна більше заробити. А старих лишилося мало. Зимували місцеві, лише близько п’яти житлових будинків.

– Що задумалася, Ігорівно? – Почула вона позаду себе голос. – Може, передумаєш все-таки, га?

Сусідка Ніна прийшла з тачкою по яблука.

– Це ти, Ніно? Збирай, збирай. Хоч кізочка твоя поїсть вдосталь. Скільки можеш, все бери… А передумати я хотіла б, але дочка вже домовилася про продаж будинку і завдаток невеликий взяла.

– Жаль нам таку сусідку втрачати. Невідомо хто ще приїде і які стосунки складуться. Та й зрозуміло, що постійно жити не будуть, а як дачники.

Ніна замовкла і почала збирати яблука, а Ігорівна сказала:

– Потрібно ж, який урожай, навіть не пригадаю такого. Тільки-но зібралася їхати, а земля, сад мій, ніби відпускати не хочуть… Господи, як же нелегко мені було зважитися. І ось досі не зрозумію, навіщо я їду?

– Доньці так зручніше буде. Ось навіщо. Їздити сюди не треба, все поряд, якщо занедужаєш, магазини під боком. Та й трудитися не треба тепер тут. Дрова, знову ж таки, не треба заготовляти.

– Це правда, – підтвердила Ігорівна, – але моя душа все одно тут залишиться. Розумом розумію, а душею поки що здолати свій переїзд не можу. Ніночко, лишаю на тебе і котика Мурчика, і Шарика, доглядай поки що, а там, може Мурчика в місто впрошу взяти. А вже песик старенький, тут йому доведеться вік доживати. У квартирі йому немає місця. Ось біда ще…

– Добре, Ганно. Я Шарика завтра до себе на двір переведу. А Мурчик і сам прийде, кмітливий. Ти не спізнися на автобус. Сподіваюся, що побачимось ще. Раптом повернешся… А в гості ти обіцяла приїжджати. Я чекатиму.

– Так, так… Сумку вже зібрала. За рештою речей донька у вихідний приїде.

Бабуся обійшла хату, присіла біля печі на кухні. Затуманило в очах, покотилися по щоках теплі сльози, але час не чекає. Вона вийшла з села на дорогу і сіла на пеньок на узбіччі.

Маленький автобус брязкотів під’їхав до зупинки і пригальмував. Ганна піднялася в нього сходами, привіталася з водієм, сіла і мовчки почала дивитися у вікно. Вона була в автобусі одна. Їхня Калинівка була кінцевою зупинкою.

Дорога була, як завжди, в ямах. Після дощів у них зібралися калюжі, і автобус їхав повільно. Раптом на одній із ям автобус глухо заскреготів і зупинився. Водій щось побуркотів і виліз із кабіни.

– Що там? – Запитала Ганна, – виглядаючи з відкритого вікна. Водій оглядав машину, присівши навпочіпки і заглядаючи під переднє колесо.

– Справа погана, допомогу викликати треба. Інакше тут ночувати залишимося.

Він став дзвонити по мобільному телефону комусь, а Ігорівна чомусь зраділа. Вона вийшла з автобуса і кивнула водієві.

– Ми недалеко від’їхали, я додому повернусь. Якщо не під’їде допомога, то приходьте до нас у село ночувати. Час вже пізній.

– Та приїдуть, не раніше, ніж за годину, півтори… Може, зачекайте? – Запитав водій, – правда, ще лагодити будемо деякий час. Одному не впоратися.

– Ні, я чекати не буду, – відповіла Ганна Ігорівна. – Ось пощастило, що недалеко від будинку, кілометрів зо два, не більше.

– Дійдете? – Запитав водій.

– А то! І не такі дороги ходили то за грибами, то за ягодами, то до магазину до сусіднього села. Це нам нісенітниця.

Вона бадьоро попрямувала по дорозі назад до Калинівки. Ішла і раділа. Навіть ноша в руках не здавалася їй важкою.

Ніна відвозила тачку до себе у двір, коли побачила Ігорівну, що поверталася по дорозі.

– Оце так! – Вигукнула вона. – Це як розуміти?

– А ось так. Не відпускає мене рідний дім. Хочеш вір, а хочеш ні. Зараз доньці дзвонитиму, щоб не чекала. Автобус за селом зламався. Щось із колесом. Знаєш наші ями.

– Ну й добре! – засміялася Ніна. – Ходімо вечеряти до нас. Ти не готувала, а в мене все гаряченьке. Разом і посидимо.

Радо загавкав Шарик, завиляв хвостиком біля господині, що повернулася. Мурчик побіг у відкритий будинок і прямо на кухню, до своєї миски.

Ігорівна поставила сумку і сказала вголос:

– Господи, пробач ти мене. Що я роблю? Не поїду нікуди. Ось і все тепер.

Мурчик у відповідь господині нявкнув.

– Ти мені за Господа відповідаєш, Мурчик? – усміхнулася Ігорівна. – Чи підтримуєш моє остаточне рішення?

Мурчик потерся об ноги старенької і стрибнув до неї на коліна.

– Е, ні, постривай. Мені треба Каті зателефонувати, щоб не чекала. Бо хвилюватиметься.

Ігорівна набрала номер доньки.

– Слухай, Катрусю, у мене автобус зламався… Так. Прямо за селом. Не доля, значить, мені приїхати. Я вже вдома. Тож не чекай, не приїду я до тебе сьогодні. Та не обманюю, щось із колесом. Саме так. І їхала одна. І взагалі. Залишаюся тут. Ти вже вибач. Відмов покупцям, вибачся за мене.

– Ти добре подумала, мамо? Точно? Треба ж… Ну, хоч все обійшлося, – відповіла Катя. – А я тобі збиралася сказати увечері, що покупці від дому сьогодні відмовились. Уявляєш? І частину завдатку навіть не стали забирати. Залишили, як компенсацію… Кілька тисяч.

– От і добре. Треба ж! Все зійшлося. Не треба мені будинок продавати, отже. Тепер я вже точно знаю… – засміялася Ігорівна.

– Ну, гаразд, потім поговоримо… – сказала дочка.

– І говорити нема чого, де народився, там і вік доживати. Вибач мені, доню.

– Ну, що з тобою робити… – зітхнула Катя. – Гаразд. За ці гроші ми тоді тобі дров на кілька зим запасемо. Завтра ж і замовлю.

– Оце чудово! Чекатиму тебе з дровами! – радіючи новині, відповіла Ігорівна. – Все, піду Ніну потішу, що залишаюся.

Сусіди готувались вечеряти. Ніна та її чоловік Федір раділи не менше за саму Ганну Ігорівну.

– З цієї нагоди, – говорив Федір, – треба тост сказати. Він підвівся і підняв гранену. – Закінчуй, ти, Ігорівно, з цими від’їздами-переїздами і сама живи спокійно, і нам дай спокійно жити. Звикли ми вже один до одного, і тебе не покинемо, якщо що. Допоможемо. І ти нам добра чимало робиш.

– Згодна, – розплакалася Ігорівна. – Вона поцілувала сусідів на радості та пообіцяла більше «не дивувати».

– А головне, ось хочете вірте, хочете ні. Але всі прикмети зійшлися на те, щоб залишитися. А Бога треба слухати, – сказала Ігорівна.

– І нас теж, – стояв на своєму Федір. Сусіди підняли тост, повечеряли і ще довго з їхнього віконця долинав сміх, розмови та гомін.

А за тиждень донька Катя з чоловіком привезли матері вже готових дров. Дрова складали майже весь день. Допомагали і Ніна із чоловіком. І тепер вже вечеряли в Ігорівни. Настрій у всіх був чудовий. Ніби й не було планів про якийсь від’їзд, зміни і продажу будинку. Захід сонця видався дуже красивим. Після вечері сиділи на ганку і милувалися.

– І все-таки краще за наші місця по красі немає … – тихо сказала Ганна Ігорівна. А Катя обійняла матір і відповіла:

– Так наше воно, наше…

КІНЕЦЬ.