Нещодавно до моєму чоловікові стукнуло 70 років. Зазвичай він не любив свої Дні народження. Та тут така солідна дата. Поговорили, порадились та вирішили відсвяткувати ювілей як годиться. Володимир сам запропонував покликати дітей, онуків. Я ж погодилась.

Оце декілька тижнів тому сусідові було 65, нас запросили також, тому ми були страшенно зворушені таким застіллям. Приїхали діти з подарунками, говорили чуттєві тости. А невісточки напередодні навіть зібрались разом і спекли величезний торт.

Той вечір так запав нам у душу, що вирішили і собі таке затіяти. Давненько ми не збирались ось так сім’єю.

Дітям про свої наміри я розповіла за два тижні до дати. Попередила, щоб ніяких подарунків не готували. Ми уже старі, що тому дідові 70-річному бракує?! Головне, щоб самі приїжджали, їхня присутність – найцінніший подарунок.

Маємо ми двоє синів. Старший давно одружений, а от молодший ніяк не може знайти свою долю.

І ось настав цей день. Вранці я прокинулась якнайраніше і розпочала підготовку. До вечора на призначений час уже зійшлись друзі, сусіди та деякі родичі. Але не було найбажаніших гостей – наших дітей з внуками. Ми вже й за стіл сіли, а вони так і не з’явились. Чекати більше не було коли. Вся їжа холонула та і незручно перед всіма гостями.

Загалом святкування вдалося. Атмосфера була веселою та затишною. Володя постійно посміхався, але я надто добре його знала, щоб повірити у цю награну радість.

Старший син із дружиною та дітьми приїхав, коли ми вже прибрали зі столу. Сказав, що не міг приїхати раніше, бо були проблеми на роботі, а дружина сама не захотіла. А от зателефонувати ж ніяк не можна було і попередити.

Молодший син взагалі приїхав на наступний день. Але навіть не зміг придумати причину своєї відсутності. Просто заїхав як у звичайний день. Володя зрадів, що пізно, але діти все ж згадали про нього. Старший ще й діток привіз.

Та знову я помітила цю посмішку із ноткою гіркоти:

– Любий, чому ти такий сумний? Хіба ми вперше терпимо їх запізнення?

– Та так, не вперше. Але ж така дата. Ми ніколи раніше не святкували. І я думав, що вони захочуть порадувати старого. Невже я не заслужив у них?

Після цих слів стало гірко і мені. Ніхто не знає, скільки ще нам відміряно прожити. Тут кожен день може стати останнім. А діти, ніби не розуміють, що ми не вічні. Сподіваюсь, що хоча б із часом вони усвідомлять свою вину.

КІНЕЦЬ.