У школі мене ніхто не помічав. Я одягалася в одяг, на декілька розмірів більший, доношувала сумки та взуття за старшими сестрами. Говорила тихо, боялася висловити свою думку, коротко кажучи, була дуже затуркана. Я мало з ким спілкувалася. Дівчата не вважали мене своєю конкуренткою, вчителі не покладали на мене особливих надій та хлопці удавали, ніби мене й не існує.

Через те, що в моєму гардеробі переважав одяг сірого кольору, мені дали прізвисько “Моль”. Це надзвичайно мене ображало, але я нічого не могла сказати у свій захист. Батькам було марно жалітися, бо їм було на мене наплювати.

У старших класах нічого не змінилося. Проте у мене з’явився друг, я почала підгодовувати цуценя, яке проживало у нашому дворі та не мало господарів.

Я просила батьків перевести мене на домашню форму навчання, та вони сказали, що це неможливо.

Якось я йшла вулицею та побачила виступ однієї театральної групи, їх вистава мене просто зачарувала. Набравшись сміливості, я підійшла до режисера та запитала як я можу потрапити до їх колективу. Владлен Альбертович виявився доволі доброзичливою людиною та покликав мене на репетицію, яка мала відбутися наступного дня.

Після того, я наважилася навіть підійти до хлопця, який мені подобався, та Віталій лише посміявся з мене.

Минуло 10 років… Ми з театральною групою перебували у колись рідному мені місці та я разом зі своїм вірним псом йшла на прогулянку до парку. Назустріч мені йшов той самий хлопець Віталій, який колись мені подобався в школі. Видно було, що він мене зовсім не впізнав і що я його неабияк зацікавила. Молодий чоловік хаотично перебирав у своїй голові приводи для знайомства:

– Красуня, а Ваші пси не сильно кусаються? Якщо я вирішу з Вами познайомитися, вони мене не з’їдять?

– Віталій, ти що, не впізнаєш мене?

Та я уважно поглянула на давнього знайомого.

– Орися? Моль? Та ну! Тебе і не впізнати! Ти так змінилася… Така красуня, давай на каву десь зайдемо, згадаємо шкільні роки…

– Не можу, поспішаю на зустріч з нареченим… Гарного дня.

Я пішла та навіть не оглядалася, як я раніше могла переживати через хлопця, який не звертав на мене уваги. Зараз це не має абсолютно ніякого значення, адже я уже не та, що була.

Скільки разів я прокручувала у своїй уяві цю зустріч, як уявляла його реакцію на себе, колись для мене було важливо щось довести Віталію, однокласникам… А зараз я стала вищою за це все та не маю в цьому потреби.

КІНЕЦЬ.