Перед нами стояли батьки трьох діток і говорили те, що ми просто не очікували почути. Ніколи в своєму житті:

– Ні, дякую, забирайте їх і робіть що хочете. Ми вже просто не можемо справитися з цим всім.

Всім колективом дитячого будинку ми стояли і не могли вимовити ні слова. Лише переглядалися між собою. Знаєте, працюючи тут, ми бачили всяке, але щоб отак легко прощались з дітьми, такого ще не було. Зазвичай навіть неблагополучні батьки приносять дітей і ридають, бо люблять їх і не хочуть відпускати. Обіцяють, що обов’язково виправляться і прийдуть за ними. Тут же багатодітні батьки прикотили на дорогому авто. Тому причин я зрозуміти не могла.

– Дивіться, якщо вам на час потрібна перерва і якісь матеріальні труднощі заважають доглядати за дітьми, то ми готові вам допомогти – лагідно, але з ноткою переляку промовила наша директорка.

– Та ні, не потрібно. Ми хочемо, щоб ви забрали їх назавжди. Ми стомились боротися з ними. Ні я, ні дружина не були готові до такого. Потрібно позбутися їх поки ми не зійшли з розуму. – почав тато

– Я тільки те й роблю, що прибираю за ними іграшки, посуд і так далі. Вони нічого не хочуть робити самі. – продовжила матір.

У кожного із діток на очах пробились намистинки сліз. Ми довго вмовляли батьків одуматися, а діти плакали, та тих двох навіжених уже ніщо не могло переконати. Коли вони вийшли, то діти стали заливатися слізьми, а ми з іншими вихователями просто не могли припинити ці істерики.

Наступні декілька місяців старші діти регулярно дзвонили своїм батькам, та вони навіть не змогли взяти слухавку, щоб сказати декілька слів власним дітям. Та й самі вони навіть не цікавились у когось із робітників, як склалась доля їх кровиночок.

Ось такими бувають здорові, забезпечені люди, які понароджували діток, а потім викинули, як якийсь непотріб.

Навіть не знаю, як це коментувати, та такого рівня огидності я ще ніколи в житті не бачила.

КІНЕЦЬ.