У мене чудовий чоловік. Добрий, чуйний, словом – ми живемо душа в душу. Ми разом уже сім років, він завжди працював та утримував сім’ю. Ось тільки в нього є, так би мовити, напади. Вони виражаються тим, що кілька разів на рік він ходить цілий день буквально в пригніченому стані. Починає вголос розмірковувати у тому, як мало він отримує, що він ніхто, неспроможний забезпечити сім’ю тощо.

Наприклад, нещодавно ми були на новосіллі у своїх друзів. Вони куnили квартиру, зробили у ній чудовий ремонт, а до цього встигли ще й на море побувати. Отож: повернулися ми додому, і в Сергія почався цей напад. Спілкуватися з ним не вдавалося кілька днів. Ми живемо добре. У нас 4-річний син, який ходить до дитячого садка. Щодо фі нансів, то ми обоє працюємо.

Квартири своєї поки що немає, але завдяки свекрам поки що нам не потрібно думати про це: вони впустили нас у свою квартиру, яка на той момент була порожня. Ми не потребуємо абсолютно нічого. Іноді дозволяємо собі розвагу у вигляді поїздок за місто чи відвідування концертів улюблених музикантів. Але в такі момент поруч із Сергієм дуже складно перебувати. Він буквально зжирає всю мою енергію. Подивишся на нього – і нічого не хочеться. А я вже втомилася від цього неrативу. Скільки ж це можна терпіти! Може, він настільки сильно любить мене, що просто не приховує свої емоції? Хочеться в це вірити.

КІНЕЦЬ.