Іра зайшла в квартиру своєї тітки, поставила важкі сумки на підлогу в коридорі, й полегшено видихнула.

-Тітко Валю, привіт! – сказала вона. – Ось, беріть. Тут, мама вам із саду передала овочі, огірочки з помідорчиками!

А в іншій сумці яблучка зі сливками. І ще – привіт вам передає. Ну все. Я побігла…

-Куди це ти побігла? – тітка чіпко взяла племінницю за рукав. – Є розмова до тебе!

Іра застигла від несподіванки.

-Ану, проходь, давай. Ходімо на кухню, посидимо з тобою, побалакаємо. Я тебе не бачила цілий рік, а ти одразу бігти!

-Ой, тітко Валю, мені ніколи, – стала впиратися Іра. – У мене сьогодні справ дуже багато.

-Які справи в суботу? – тітка майже потягла її на кухню. – Проходь, проходь. Зовсім забула до мене дорогу. Ходімо, я тебе смачним чаєм пригощу з тортиком.

-Ну, гаразд, – погодилася Іра, і побрела за тіткою на кухню. – Пів години посиджу. Але не більше! І без чаю, а тим паче з тортом…

-Ой, які ми всі стали зайняті, – невдоволено забурчала тітка. – Зайву хвилинку не може з ріднею посидіти. Ну, сідай, розказуй, ​​дорогенька, що у мами нового? І як у тебе справи? Як ти живеш із чоловіком? Не сваритеся?

-Ні, не сваримося, – Іра сіла на стілець, подумки говорячи собі, щоб зайвого не базікала.

Тому що вона знала, що улюбленим заняттям тітки Валі завжди було перемивання кісточок чужих чоловіків.

-Вже, прямо-таки, і не сваритеся? – посміхнулася тітка, сідаючи навпроти племінниці. – Прямо, ось, він дивиться тобі постійно в рота, і весь такий не самостійний?

-Чому ж не самостійний? – знизала плечима Іра. – Дуже навіть самостійний. Ось сьогодні на риболовлю зранку поїхав.

-На риболовлю? – насторожилася тітка. – Не питаючи тебе?

-Чому ж? Він мене вчора попередив…

-І ти його спокійно відпустила?

-А що ж тут такого? Хай з’їздить, розвіється собі!

-Ну, все, Іро, ти вляпалась, – сплеснула руками тітка Валя. – Скоро тобі доведеться виставляти цього чоловіка з дому і шукати іншого. Бо знаєш, що вони на цій риболовлі роблять? Думаєш – рибалять? Як би не так. Я вже в цій справі дуже досвідчена. Через мої руки не один чоловік пройшов…

-Та що ви таке кажете? – Іра вже пошкодувала, що сказала про риболовлю. – Я через риболовлю чоловіка виставляти не збираюся. І все, що про цю рибалку говорять жінки, все це нісенітниця!

-Ах, нісенітниця? – знов усміхнулася тітка. – Ой, наївна ти… Ну, дивись, потім згадувати мої слова будеш, але пізно буде. До речі, він тебе ніяк погано не називає?

-Що значить погано називає?

-А те й зничить. Ти ж он як розпливлася. Роздобріла. Повненькою він тебе не називав?

-Та ні… – Іра стиснула губи. – Так, пухкенькою іноді жартома називає…

-Ось! Я ж казала! – зраділа тітка. – Називає він тебе, все-таки, поганими словами. Негайно жени його! А то вони моду взяли, дружин з будь-якого приводу ображати. Я своїх чоловіків, щойно образливе про себе почую, то одразу їх за поріг. Якщо не подобаюся, нехай собі шукають когось краще. Чуєш мене, Іро? Ти йому розслабитися не давай!

-Ой, тітко Валю, досить, га… – невдоволено скривилася Іра. – Ви самі п’ять разів одружені були? І мені такого бажаєте?

-П’ять разів, це тільки офіційно! – з гордістю вимовила тітка. – А так, набагато більше. І пишаюся цим. Бо всі мої чоловіки у мене в строгості були!

-А ваш останній, дядько Василь, він зараз де? – запитала Іра. – Ви його теж виставили?

-Дядько, Василь? – тітка трохи розгубилася. – Та ні, Ірочко, Василя цього я трошки розпустила… Адже він теж сьогодні на риболовлю побіг…

-Та ви що? – засміялася від несподіванки Іра. – Як це так? І вас не спитав?

-Ні… – тітка важко зітхнула. – Він мене одразу випередив. Як тільки ми з ним зійшлися, так він мені першого ж дня і сказав – мовляв, щось скажеш проти мене, так я одразу ноги в руки, і ти мене більше не побачиш.

Коротше кажучи, взяв мене моїми ж хитрощами. Я тут, якось, сказала йому погане слово, так він мені тільки пальчиком помахав, і каже, як в тому анекдоті:

-Валентина, це моє тобі останнє попередження…

Ну і все. Ось уже два роки я з ним живу, терплю його…

-Чому терпите? Він що дуже свариться?

-Та в тому й річ, що ні, – невдоволено зітхнула тітка. – Поводиться дуже пристойно.

-А чим ви тоді незадоволені?

-Як чим? Виходить, його слово головнішим виявилося. Ну, нічого, я ще поки потерплю, а якщо що… І ти, якщо що, не терпи. У покорі їх треба тримати! У строгості! Зрозуміло тобі, Іринко?

-Зрозуміло-зрозуміло, – засміялася Іра і підвелася зі стільця. – І все-таки, піду я, тітко Валя. Справ у мене багато. Дуже багато…

Поки Іра йшла до дверей, тітка так все й бурмотіла:

-У покорі їх треба тримати… Усіх у строгості…

КІНЕЦЬ.