Їхала я минулих вихідних до Кракова зі Львова автобусом. Вирішила провідати свою рідну сестру Дашу. Вона з двома дітьми виїхала туди ще в б ерезні. Старшого сина  Данила віддала до школи, молодша дочка Аліна відвідує дитячий садочок. Сама працює кондитером в кафе.

Квитки на автобус купила я ще два тижні тому. Завжди завчасно купляю, щоб обрати хороше місце біля вікна, і не далеко від водія. Щоб бачити дорогу, і милуватись краєвидами. Ось настала моя довгоочікувана поїздка. На роботі я взяла відпустку на 2 тижні. Купила подарунки для племінників та сестри. На телефон скачала хорошу музику, взяла навушники.

Я сіла в автобус, здала для водія свою валізу, а меншу сумку з моїми особистими речами і документами взяла в салон. Ми чекали решту пасажирів. В автобус зайшла старша жінка з хлопчиком 10 років. Вона поглядом зміряла кожного з пасажирів, і попрямувала просто до мене.

Доню, вибач, будь ласка, а ти могла б помінятись з моїм онучком Владиком місцями. Він сидить ось там, жінка показала майже кінець автобуса, його так закачує в транспорті. Боюсь, не доїде…

Я погодилась, хоч і не дуже хотіла прощатись зі своїм місцем біля вікна. Хлопчик залишився сидіти на моєму місці. Я забрала свою сумку, і пересіла на місце поряд з його бабусею Жанною Іванівною. І…як потім виявилось… З  його батьком, який, напевно, вчора добряче святкував свою поїздку до Польщі на роботу.

У Польщі в Жанни Іванівни вже давно живе сестра. Вона знайшла йому роботу на будівництві. Ось жінка вирішила відвезти свого сина, батька трьох дітей на роботу, і заодно взяла старшого внука побачити іншу країну.

Ми їхали майже годину. Запах від цього чоловік був нестерпним. Його колихало в різні сторони, він періодично хропів. Потім пробував вести різні бесіди. Я вже закипала…Я хотіла їхати в спокої, а тут таке…

Останньою краплею стало наступне…Коли водій зробив коротку зупинку для пасажирів на заправці. Я вирішила купити собі кави, і подихати свіжим повітрям, бо від того запаху, мене теж вже почало закачувати.

Я взяла свою маленьку сумку з гаманцем і документами. А більша залишилась в салоні над моїм місцем.

Я випила кави, і вирішила вже зайти в салон. Яким було моє здивування, коли я побачила, як мій сусід, порпається у моїй сумці. Думав знайти там гроші? А їх там нема! Я стала кричати на весь салон, що він крадій. На що чоловік сказав, що “помилися”, бо в його матері схожа сумка.

Я підняла гвалт, сказала, що негайно повертаю собі своє місце, інакше будемо мати справу з поліцією. Онук Жанни  Іванівни повернувся на своє місце. Я сіла біля вікна, ввімкнула музику в навушниках, і зробила собі висновок:

Більше, ніколи, за жодних обставин не поступатися місцем незнайомим людям. Береженого Бог береже!

КІНЕЦЬ.