Андрій посадив сина в машину. Маленький Олежик надув губки й насупився.

-Ну потерпи, ти ж чоловік, – батько ласкаво погладив сина по маківці. – П’ять годин і будемо на місці. Ти ж пам’ятаєш тітку Олену?

Олежик заперечливо похитав головою.

-Пам’ятаєш, ми торік у село їздили? Було чудово, смажили картоплю в багатті і ставили намет на городі… Пам’ятаєш?

Але син вперто мотав головою. Зітхнувши, Андрій закрив дверцята і сів за кермо. Синові добре, можна хоча б поспати в дорозі.

А йому ще кілька годин кермо крутити, а потім назад повертатися. І все це після дванадцятигодинного робочого дня.

Сімʼя в них була дуже дружною. Андрій з Катею познайомились у парку і з того дня не розлучалися.

Вже через тиждень була подана заява в ЗАГС, а через дев’ять місяців народився Олежик. Вони постійно подорожували і ніколи не сиділи вдома – кожних вихідних то в гори, то з наметами на озеро…

І обов’язково брали з собою сина. При такому активному житті Катя навіть не одразу й зрозуміла, що з нею щось не так.

А коли пішла в лікарню, то виявилось, що вже надто пізно…

-Новини не дуже хороші… Процедури вам не допоможуть вже… – сумно сказав старенький втомлений лікар, розглядаючи результати аналізів. – Хоча б рік тому прийшли, можна би було щось зробити… Мабуть, вагітність і пологи викликали таку ситуацію…

Андрій бігав між домом і роботою, ще й маленький Олежик вимагав уваги…

Каті не стало через три місяці… Тільки тепер Андрій по-справжньому зрозумів, що таке брак часу.

І хоча син уже ходив у садок, це допомагало тільки частково.

Адже малюк часто був слабий, а начальство погано сприймало часті лікарняні листи батька-одинака.

-Залиш у бабусі, та й діло з кінцем, – радили жалісливі колеги, не знаючи, що сам Андрій сирота і просити допомоги йому фактично нема в кого.

Батьки Каті давно переїхали в іншу країну, тому цей варіант теж відпадав.

-Жінку тобі треба знайти, причому терміново, – підказували варіант досвідчені товариші. – Вона і сином займатиметься, і по господарству поратись буде. Бажано, щоб вона сама з дитиною була. Таких особливо не вибирають – хто покликав, з тим і живуть.

Але Андрій був твердий. Він, як і раніше, любив Катю, і кидатися в нові стосунки з розрахунку був не готовий.

Тим більше, що будь-яка жінка в першу чергу дуже любитиме свою рідну дитину, а її син, виходить, буде другорядним.

Такої долі для Олежика Андрій не хотів, хоч і розумів – нова мама синові точно потрібна…

…Майже рік через допомога таки прийшла, звідки не чекали – її запропонувала сестра Каті.

Олена жила в селі з незвичайною назвою – Берлин. Коли Андрій на роботі заявив, що на вихідні їде у Берлин, колеги негайно обурилися – звідки у молодого батька кошти на закордонні поїздки?

І тільки розібравшись, у чому річ, реготали всім відділом.

-Привозь Олежика до мене, – заявила родичка. – Нехай поживе місяць-два, а там побачимо. Повітрям подихає, та з моїми побігає.

Двічі пропонувати Андрію не треба було. Нашвидкуруч зібравши гостинці для трьох дітей Олени, вони вирушили в дорогу.

Доїхали, коли вже було далеко за північ. Олежик благополучно заснув і навіть не прокинувся, коли батько обережно переніс його з машини на передбачливо заправлений хазяйкою диван.

У будинку Олена виділила гостям велику кімнату, а сама з дітьми перебралася у маленьку.

-Відпочивайте, – махнула рукою господиня. – Завтра вже побалакаємо.

-Та я той… Назад їхати хотів… – пробурмотів Андрій, зазначивши про себе, що Олена дуже схожа на сестру.

Він бачив її перед тим двічі, причому вперше – на власному весіллі.

Тоді Катя сказала щось на зразок «народжувала і тепер одна виховує», тому Андрій одразу зробив поспішні висновки про безвідповідальність Олени.

Вдруге бачив – коли, мандруючи по області, вони заїхали на ніч у Берлин.

Але тоді він навіть особливо не спілкувався з новоявленою родичкою, весь вечір провозився з Олежиком.

А зараз йому навіть стало соромно, адже вона була єдина, хто запропонував хоч на якийсь час взяти до себе Олежика, поки він залагодить справи з роботою.

-Та ти що, в ніч! – ахнула Олена. – Залишайся, завтра раніше виїдеш. Розбуджу о п’ятій, як корову доїти встану.

Андрій покірно кивнув, їхати й справді не хотілося. Тому він слухняно роздягнувся і ліг на край дивана поруч із сином.

Щойно голова торкнулася подушки, він одразу заснув. Дзвінка сільська тиша і свіже повітря зробили свою справу – Андрію навіть наснився сон, ніби він дитина.

Це було зовсім дивно, зазвичай від утоми йому ніколи не снилися сни.

-Прокидайся, – на плече лягла жіноча рука.

-Зараз, Катрусю, – пробурмотів крізь сон Андрій.

Через секунду сон як рукою зняло – адже Каті не стало.

Перед ним стояла Олена і притискала палець до губ.

Він знову здивувався: як схожа сестра на його дружину.

І голос один в один. І така ж чорнява і блакитноока.

Постав їх зараз поруч – не відрізниш, хіба що одна старша була б.

-Я тобі в дорогу пиріжків напекла і термос приготувала, – кивнула Олена на пакет біля порога. – Надовго Олежика залишиш? Як взагалі живете? Думала, залишитеся хоч на пару днів, мені б сарай там трохи полагодив, і дров підготував.

Андрію стало незручно. Виходить, він скористався гостинністю самотньої жінки, а сам навіть допомогу не запропонував.

Зрозуміло, що їй без чоловіка з трьома дітьми дуже непросто.

-На вихідних приїду, то допоможу, – одразу ж пообіцяв він. – А взагалі важко живемо, погано без Каті. Олежик слабий часто, доводиться на лікарняних сидіти. Ти мене дуже виручиш, якщо він у тебе поживе трохи, я хоч із роботою розберуся трохи.

Олена посміхнулася.

-Та мені що, шкода для дитини? Нехай живе хоч до осені!

Андрій сів за стіл і взяв один пиріжок. Пишний і ніжний, він ніби танув у роті.

-Ти вибач за нескромне запитання… – Андрій зіщулився. – А куди в тебе чоловік подівся? Стільки дітей і ти одна.

-Та що тут розповідати… Добре жили з чоловіком, діти он народилися. А потім його не стало, – жінка відвернулася до вікна.

Було видно, що їй важко відповідати на такі запитання.

-Та ти їж, їж…

Усю дорогу назад Андрій тільки й думав, що про Олену. Про те, як непросто їй самій і з господарством справлятися, і за дітьми стежити.

Він – мужик, і з одним толком не може впоратися. А тут троє, і всі хлопці.

А ще приготування їжі, прибирання, прання… Якщо, знову ж таки, яка чоловіча робота по дому, як вона справляється?

-Та ніяк, – сам собі відповів Андрій, згадавши сарай і туалет без дверей.

Сільський туалет закривався на шматок брезенту, адже зробити навіть хоч трохи ремонт було нікому…

…Через три дні настали вихідні, і в Берлин Андрій попрямував з усім необхідним. Узяв із собою цілу валізу інструментів, а ще шурупокрут і ручну пилку.

В подяку, він планував відремонтувати Олені хоч щось по господарству.

Олена вивішувала одяг на вулиці, коли приїхав Андрій. Вона, як побачила його на подвірʼї і що в нього в руках, то так і ахнула.

-Який ти молодець! – розчулено розвела руками жінка. – А то як чоловіка не стало, то його брат Сашко весь інструмент і забрав. Каже, пам’ять про брата. А мені тепер і цвях забити нема чим, бігаю по сусідах, прошу щоразу то молоток, то цвяходер.

-Я такий, – усміхнувся Андрій. – Показуй, ​​що треба зробити. Олежику, ходімо допомагати. І ви, хлопці, теж ідіть.

Діти жваво зібрались в купку і з цікавістю спостерігали за чоловіком. Чотирирічний Олежик за три дні вже встиг звикнути до села і із задоволенням провів батькові цілу екскурсію по подвірʼю та городу. Оленині хлопчаки з цікавістю розглядали інструмент Андрія.

Особливо їм сподобався шурупокрут і вже через десять хвилин цілий пакет шурупів хлопці вкрутили в лавку, що стояла поруч.

-Капосники! – усміхнулася Олена. – А тепер викручуйте, поки дядько Андрій не почав сваритися.

Хлопці слухняно почали викручувати шурупи назад.

А Андрій уважно дивився на Олену. І як вона досі вдруге заміж не вийшла? Адже красуня без перебільшення. І на Катю схожа.

Замислившись, Андрій зірвав з куща гілку бузку і простягнув Олені.

-Ось у вазу поставиш – гарно буде. Катя любила коли вдома живі квіти у вазі, – ніяково спробував виправдатися він.

Олена почервоніла й опустила очі, ніби їй ніхто ніколи не дарував квітів.

-У нас і вази немає, ні до чого вона в селі, – пробурмотіла Олена, але квітку взяла.

Увечері Андрій зауважив, що вона поставила гілочку у банку і поставила на вікно на кухні.

-Не викинула, – задоволено наголосив Андрій.

Вже через тиждень, в наступний свій приїзд, він, трохи соромлячись, простягнув Олені невелику скляну вазу.

-Кажеш, вази нема в хаті, недобре… Тепер буде. А то раптом хтось захоче квіти подарувати?

-Та невже! Ну хто в нашому селі квіти подарує, – дбайливо ставлячи вазу на комод, озвалася Олена.

-Ну, я, наприклад, – усміхнувся Андрій.

Олена подобалася йому дедалі більше. Симпатична, хазяйновита, працьовита і, нарешті, рідна тітка маленькому Олежику.

Той, скучивши за жіночим теплом, просто не відходив від Олени, а вона з радістю бавила хлопчика.

Адже її хлопці хоч і були не дуже великі, але наймолодшому було вже майже вісім…

…Минуло ще півроку. Стосунки Андрія й Олени поступово ставали дедалі ближчими. Поки, нарешті, одного дня він не запропонував Олені розписатися і жити, як чоловік і дружина. На диво, та одразу ж погодилася, але тільки одразу поставила умову – вона зі свого Берлина ні ногою.

-У мене тут корова, хазяйство. Ти мужик хоч і непоганий, але сидіти в міській квартирі і з вікна виглядати я не зможу, – пояснювала Олена нареченому.

До цього Андрій був уже готовий і тому перевівся на віддалену роботу, щоб більше часу приділяти новій дружині та домашньому господарству.

За короткий термін він упорядкував усі сараї і відремонтував все в хаті.

А ще почав розширювати будинок. Для цього був чудовий привід – через рік у них народилася маленька донька.

На сімейній раді одноголосно було ухвалено рішення назвати маля Катрусею…

КІНЕЦЬ.