Коли мій чоловік пішов з сім’ї, то залишив мені «цікавий подарунок».

Сталася ця історія давно. Я закінчила університет і одразу вийшла заміж. В основному, працював чоловік. Моїх грошей ні на що не вистачало. Я витрачала їх на якісь дрібнички, але все одно старалася принести щось додому. Рушники куплені за мої гроші. Постільну білизну також купувала я. З моїх грошей придбаний електрочайник, а ще праска і тостер. Все інше приніс до хати чоловік.

Стосунки в нас були нормальними. Подружнє життя нічим не вирізнялося. Дні минали один за одним, без якихось видатних подій. Мене такий «нудний» шлюб влаштовував. Я люблю стабільність. Щось нове мене лякає. Здавалося, чоловіка також все влаштовувало. Шкода, що то була лише ілюзію. Подальші події повністю змінило моє життя.

Якось я скупилася в магазині на три тисячі гривень. Підходжу до каси, щоб розрахуватися, а карта порожня.

• Тобто, бракує коштів? Там мало бути п’ять тисяч гривень… – Здивувалась я. – Може в банку стався якийсь збій. Давайте спробуємо ось цю карту.

Касирша перевірила чотири карти і всі система відхиляла через брак коштів. Я залишила покупки. Вибачилась перед дівчиною та побігла додому. В грудях неприємно нило. Гидке відчуття охопило мене з ніг до п’ят. Не сподобалася мені ця ситуація.

На половині дорого, я додомулася перевірити стан рахунку через мобільний додаток. Він не запустився. Пароль був не вірним. Всі картки були оформлені на ім’я чоловіка. Може він вирішив перевипустити картки чи змінити пароль? Але навіщо йому таке робити? Чому він не попередив?

Набрала номер чоловіка, але слухавку ніхто не взяв. Я дзвонила всю дорогу, поки йшла додому. Тридцять три пропущені дзвінки.
Вдома було порожньо. Його речей нігде не було. Навіть зубну щітку та пасту забрав. Телевізор також зник. Вся інша техніка залишилась в квартирі. Головою я розуміла, що сталося, але серце не бажало приймати сувору реальність.

Щоб якось заспокоїтися, пішла випити зеленого чаю. На кухні мене чекав сюрприз. В сахарничці… Там лежав маленький папірець, на йому було написано:

«Кохаю іншу. Пішов до неї. Квартиру залишаю тобі, але гроші забираю собі».

В середині все обірвалося. Він кинув мене – жінку з якою прожив десять років, через папірець, який заховав в сахарничці. До чого цей квест? Що за боягузтво? Чому в очі не сказав? Може він боявся, що я заплачу? Буду благати його залишитись?

Я розревілася в голос. Плакала так гучно, що в стіни почали стукати сусіди. Сил говорити не було. Набрала свою свекруху, але не сказала жодного слова. Плакала, наче мала дитина. Свекруха кинула слухавку через мить. Пройшло зовсім трішки часу, коли я почула дзенькіт вхідного дзвінка.

• Що сталося?!
• В… Ві… Він… – Я ковтала слова і ледь дихала.

Свекруха витратила добру годину, щоб заспокоїти мене. Коли їй вдалося, я вимовила одне слово:

• Покинув…

На Поліні Василівні обличчя не було. Вона дивилася на мене великими очима. В них я прочитала німе запитання: «Навіщо?»

• До іншої… І…
• І?
• Всі гроші забрав… Як тепер жити?

Я знову заплакала. Поліна Василівна сиділа не рухаючись. Її тіло було, наче камінь. Свекруха механічним рухом гладила мене по голові. Здавалося, вона думала про щось надзвичайно важливе.

• Гроші в тебе будуть. Не плач, голубко.
• Я ж вагітна… А він пішов…
• Ти паче будуть! Ми своїх внуків не покинемо! – Запевнила мене Поліна Василівна.

Свекруха пробула зі мною до ранку. Рано, о сьомій, вона кудись поїхала. Її не було півдня. Ближче до четвертої години, дверний дзвінок знову заспівав. Поліна Василівна прийшла не сама, а зі свекром. Вони посміхалися широко-широко. Привезли пиріжків та смачне вино.

• Ось тобі карта, дитино. – З цими словами, свекор дав мені свою батьківську картку.
• Ми будемо туди присилати тобі гроші. Коли ти заспокоїшся і візьмеш себе в руки, відкриємо тобі рахунок. Туди кожен місяць буде приходити сім тисяч гривень. Ми ж бабусину квартиру здаємо. Нам ті кошти ні до чого. А от тобі, вони потрібні.
• Але ж…
• Ніякого «але»! – Свекор спалахнув обуренням, як сірник вогнем. – Якщо той невіглас не вміє поступати, як справжній чоловік, то нам, батькам, доведеться виправити його помилки. Ти ні за що не хвилюйся, доню. Ми родина! А що це означає? Правильно! Ми повинні допомагати один одному. Ну, йди сюди, в наші міцні обійми!

Я знову заплакала, але, на цей раз, від щастя.

КІНЕЦЬ.