Олена збирає свої речі й нервово скидає їх у велику, містку валізу. Навіть візу скляну забрала. Була б її воля, то можливо свої речі збирав би Кирило. Та ось невдача — квартира була його.

– Якi ти мені чоловік ?! Ні меблі полагодити, ні лампочку вкрутити. Навіть дитини зачати не можеш! – вона з силою, в серцях, штовхнула підвернуту під ноги Дусю.

– Кішка тут при чому? – Кирило взяв на руки налякану тварину. Британець притулився до господаря і завмер.

– Ось і живи зі своєю кішкою! А я ситa по горло цим життям! – Олена вискочила з квартири, з силою зачинивши за собою двері.

Кирило б і радий був заплакати, але вже не плакав. І чомусь з уходом жінки йому стало легше. Втомився від скарг і причіпок.

Хіба була його вина в тому, що він не міг зачати дитину? Двічі намагалися та нічого не вийшло.

Рік тому був в такому стані, що друг, не витримавши, приніс йому крихітне кошеня.

– Відволічись трохи. Кажуть малюки ці заспокоюють. Все одно на дома сидиш. А так хоч на свіже повітря зайвий раз вийдеш.

І правда, турбота трохи приглушила депресію. А ось з жінкою стосунки розладналися зовсім. Вона стала примхливою, допитливою і нестерпною. Вимагала до себе підвищеної уваги, покори.

– Ти ж все одно вдома сидиш. Міг би замість борщу і котлет щось краще приготувати! Зараз це не важко — в Інтернеті будь-який рецепт є.

А Кирилові нічого не хотілося. На душі порожнеча. Сісти б просто і поговорити один з одним. Та куди там. Олена, крім себе коханої, нікого не бачила.

Дуся заспокоїлася. Попросилася з рук на підлогу.

– Пішли гуляти! Де наш повідець?

Потекли дні, тижні. Олена подала на розлучення. Іноді забігав Сергій. Базікали, пили чай. А в решту часу …. Якби не Дуся. Зате частіше гуляли на вулиці. Кирилові дуже подобалося бути на дитячому майданчику. Він любив дітей. І там йому було легше.

Останні травневі дні видалися справді літніми, теплими. Просидівши весь день в комп’ютері, Кирило вивів Дусю на прогулянку. Спочатку у своїх справах, а потім вирушили на дитячий майданчик. Там була у них улюблена лава.

Але сьогодні на ній сиділа молода жінка. Кирила присів з іншого краю і спустив Дусю на довгий повідець. Тут її вже знали діти.

– Дуся прийшла! – оповістив всіх хлопчина років п’яти. Вони гладили кицьку, бігали з нею наввипередки, рили тунелі в пісочниці.

– Випустіть її з повідця. Адже вона нікуди не втече. – подала голос жінка на лавці. Вона широко посміхалася, спостерігаючи, як дітвора возитися з кішкою.

– Мені так спокійніше. Вона завжди потрапляє в історії. То бродячий кіт на неї напав. То машини злякалася і з переляку рвонула на дорогу.

– Так, вона, як мала дитина. Дивитися за нею потрібно. – погодилася співрозмовниця.

– Мама! – до неї підбігла дівчинка років шести.

– Дивись яка гарненька кішка! Правда ж? Це Дуся. Давай її додому візьмемо!

– Вероніка, у неї є господар. – жінка вказала на Кирила. – І є свій будинок. Ми не можемо її забрати.

Дівчинка підійшла до чоловіка. Довго і мовчки його розглядала, а потім видала вердикт:

– А ми заберемо її разом з дядьком! Мені ж потрібен тато. А дядько дуже хороший! – дівчинка підійшла ближче і погладила Кирила по руці.

Кирило чомусь збентежився і відчув, як яскраво горять його щоки.

– Ви пробачте донечці. Так вже вийшло, що з пологового будинку я забрала тільки її. Живемо ось удвох. У садок ходить. Начебто все добре, але їй весь час хочеться тата.

Жінка трохи помовчала. Потім стрепенувся, відкидаючи спогади.

– Нумо знайомитися. Мене звуть Люда. Моя дочка Вероніка.

– Кирило. – чоловік вже заспокоївся і спробував жартувати. – А це — зірка дитячого майданчика Дуся. Але багато дітей не вимовляють.

Вероніка вже піднялася на лавку і сиділа притулившись до Кирила.

– Підемо з нами їсти морозиво? – вона відверто, з дитячою безпосередністю, вже вважала Кирила за свого.

– А й правда — ходімо? – посмішка у Людмили була така ясна і добра, а Вероніка так заглядала, що Кирило погодився.

Минуло півтора року.

Олена насилу затягнула важкі валізи на четвертий поверх. Спробувала відкрити двері ключем, але він не підходив до замка. Піднявши здивовано брову, подзвонила у дзвінок. Двері відкрили не відразу. Але, коли вона побачила Кирила, приємно здивувалася. Він стояв перед нею покращав, доглянутий.

– Так тебе не впізнати! Я тут подумала. Може я тоді й справді погарячкувала? Давай все почнемо спочатку, з чистого аркуша. Ну, немає дітей і не треба. Я тебе забути ніяк не можу. Ти ж одружишся зі мною знову? – вона стояла самовпевнена, задоволена.

– Кирило, хто там? – покликав з квартири жіночий голос. А слідом розплакалася дитина. Судячи з плачу зовсім маленький. – Син хоче їсти.

– Іду, Люда. – Кирило підняв на руки Дусю і рішуче закрив двері

КІНЕЦЬ.