Тамара вийшла з поїзда на перон. Як давно вона не була в цьому місті, п’ять, ні, п’ять із половиною років.

А як один день пролетіло…

Вона поспішала, щоб встигнути на автобус в село. Розклад такий самий і залишися. Її автобус о 10 годині, є ще 20 хвилин, щоб все оглянути.

Автовокзал не змінився. Все та ж забігайлівка, та ж неприємна тітка за прилавком.

Тітка напевно інша, тільки дуже схожа. Тістечка, пиріжки, чай, кава, обвітрені бутерброди з ковбасою. Ні, тільки не зараз.

Підійшов автобус. Великий, не такий як раніше. Людей багато, добре, що ще квиток дістався.

Знайомих нема. Та що тут дивуватися, студенти додому їдуть, та й автобус зупиняється дорогою в кожному селі.

Тамарі їхати майже до кінцевої зупинки. Не довго, близько години. А потім йти стежкою хвилин десять.

Вийшла, валіза велика, але водій допоміг її з багажника дістати. Пішла потихеньку.

Добре ж як. Тихо. А позаду хтось іде. Теж тихо.

Тамара зупинилася.

-Хай іде, я не поспішаю, встигну, – подумала вона.

-Тамара! – раптом почулося збоку. – Ти як тут? А я одразу тебе впізнав. Ти надовго? Впізнала мене?

Тамара обернулася й ахнула! Це був він. Це був її Петро…

-Впізнала… – тільки й сказала вона. – Як тебе, Петре, не впізнаєш. Як життя? Як сім’я?

-Ніяк. Нема вже сімʼї. Розлучилися ми три роки тому. А ти як? Така ж красива.

-Добре. Ось приїхала…

-Надовго?

-Як вийде.

-Будинок стоїть твій, сусідка приглядає. Ну гаразд, я побіг, мати чекає…

…Ось і дім. Все так, начебто вона вчора поїхала. Ключ із сумки дістала. Двері рипнули. Як добре вдома.

П’ять із половиною років тому Тамара з Петром збиралися одружитися.

Вже розпочали підготовку до весілля. Але приїхала в їхньє село молода дівчина погостювати у родичів.

Як вона крутилася навколо Петра. Але він не відповідав їй взаємністю.

-Є у мене наречена.

А їй хоч би що. Чи не відстає. З ранку до вечора чатує на нього. І домоглася таки свого. Підстерегла його біля річки і купатися пішла в нього на очах.

А потім руками ніби як замахала.

Петро кинувся до неї допомогти. А вона до нього. Прикинулася просто. Сміялася, обіймала його, цілувала.

А Тамара теж купатись прийшла, от усе й побачила.
Яке вже тут весілля…

Тамара речі зібрала та й поїхала. Ключі сусідці залишила. Будинок порожній залишився, батьків ще два роки тому не стало.

Дім. Рідний дім. Як добре. Скільки справ.

-Тамаро, ти? Повернулася. Ходімо я тебе нагодую з дороги, – крикнула сусідка через паркан.

-Зайду пізніше…

Давно вже хочеться їсти. Сусідка тітка Маруся нагодувала і з собою дала.

-Бери, бери. Коли готувати будеш. Прибирати будеш? Або назад поїдеш?

-Поживу поки тут…

-А Петро як переживав, ти б бачила. Ой як переживав без тебе. Та ж одружила його з собою, говорила вагітна. А так нікого й не народила. Втратила казала. Брехня тільки все це, не було дитини.

А потім дізналися, що має дитину, ще до Петра була, у матері своєї залишила. Кинула зозуля. Петрик як дізнався, одразу виставив її. Та вони й майже не жили. Так…

Не підпускав він її до себе. Хоч мужик, а не підпускав. Господи пробач. Язик, як помело, все розповіла. А чи треба тобі того?

-Піду я. Дякую. Справ багато.

Справ справді було багато. А як інакше. П’ять років її не було. Добре, що колодязь у дворі біля лазні та й воду ще батько в будинок провів.

Прибирала вона цілий день. Надвечір знесилена Тамара сіла за стіл. Зробила чай.

Почувся нерішучий стукіт у вікно.

-Заходь, тітка Маруся, відкрито, – крикнула Тамара.

-Це я, – Петро тупцював біля дверей.

-Ну заходь, раз прийшов. А я думала сусідка.

Тамара усі ці роки намагалася його забути. Намагалася, але не змогла. А сьогодні слова тітки Марусі не виходили з голови. Може, нічого тоді й не було. Якби вона тоді не поїхала, то й жили б вони щасливо з Петром. «Може», скрізь це «може»…

-Ну. Чого прийшов? Чай будеш?

-Буду.

-Як мама?

-Слаба. А ти як, де була всі ці роки.

-Працювала, жила…

-Я чого ж прийшов, потрібна може тобі допомога? Паркан треба полагодити, та й ґанок. Я прийду вранці, все зроблю.

-Ну, приходь. Більше нема кому, немає в мене нікого. А то могла б привезти із собою.

Тамара сиділа гарна та недоступна. А раніше… Яка вона стала!

-Ну, я пішов.

-Іди, я не тримаю.

-Я пішов.

-Іди.

-Проведеш?

Тамара встала, треба замкнути двері. Провести і спати.

Петро різко обернувся, його обличчя опинилося поряд з обличчям Тамари. Він притягнув її до себе і поцілував.

-Вибач. Я дуже довго тебе чекав. Пробач мене за все…

-Я подумаю. А поки що йди…

Тамара вибралася з його міцних обіймів і зачинила двері на засув.

-Я чекатиму, – прокричав Петро через зачинені двері.

-Я теж чекатиму, – подумала Тамара.

Як давно вона не раділа і не посміхалася. Звісно, ​​вона його вибачила.

А чи він був винен? Ніхто й ніколи її так не обіймав, окрім Петра.

Щастя повернулося. Воно просто трохи затрималося в дорозі. Тепер все буде гаразд…

КІНЕЦЬ.