Мене звати Катерина і я рік тому стала вдовою. Сильно за чоловіком не тужила, бо мою молодість він був на заробітках, поки я виховувала дітей, а як захворів на старі роки, то без пенсії став просто тягарем на моїх плечах, а ще гірше — на плечах дітей.

Мій старший син Іван буде хороший хлопець. Він як і батько працює в Чехії зараз і заробляє чимало коштів, але на відміну від батька не пропиває і не спускає гроші на повій, а вкладає у свою старість, щоб не бути в кінці як батько. Після смерті мого чоловіка, діти стали навідувати мене ще рідше, бо я досить здорова і на відміну від чоловіка ще можу самостійно проживати без будь-якої допомоги.

Вже згодом я почала зустрічатись з Семеном Петровичем, нашим церковним секретарем, який вже давно мене вподобав. Він був всього на 3 роки молодший за мене й ми добре спілкувались між собою. Одного дня він запропонував мені руку й серце, бо його дружина вже давно була похована і я погодилась. 

Байдуже, що 60 років! Жити ніколи не пізно! Ви вважаєте, що неправа? Мої діти от вважають, бо кардинально проти сприйняли моє рішення. Певно переживають, що після моєї смерті, будинок Семен успадкує. Моє щастя їх не хвилює, а лише матеріальні цінності. 

Вже згодом на мій ювілей, вся моя рідня зібралась: дядько Михайло з внуками, тітка Марійка й куми мої. Діти також змогли приїхати з дружинами й чоловіками. Вони мене уклінно просили не запрошувати Семена на ювілей, бо хотіли мене переконати, що це лише виставить мене з негативного боку, бо ж чоловік помер лише рік назад, а я вже нового найшла.

Але я їх не послухала. Запросила його до столу, а коли мій син Іван та дочки Юля і Віка побачили його, то миттю вийшли із-за столу зі своїми сім’ями, посідали в машини й поїхали. Зауважте — решту родичів залишились. То виявляється, що це вони були проти й негативно налаштовані також лише найрідніші — діти. Я не передумаю і таки вийду заміж вдруге. Не хочу сконати старою й одинокою в ліжку. Ви як вважаєте, як права?

КІНЕЦЬ.