Інна останнім часом не знаходить собі місця, а все через те, що закохалася в Івана.

Вона себе докоряла, переживала, а ще й думала:

-Що про мене подумають знайомі, колеги, тільки два роки тому ж поховала чоловіка, а вже закохалася! І без Івана для мене немає сенсу в житті. Він надійний чоловік.

Іван часто каже їй:

-Інно, ми з тобою дорослі люди, чому ми повинні на когось озиратися, ховати наше кохання. У житті багато трапляється, ну покохали ми один одного, і що тепер? Ти повинна радіти, що до тебе знову прийшло кохання, інші все життя чекають його і не можуть дочекатися. А тобі значить написано вище, ти повинна любити і тебе теж повинні. Це там, нагорі долю нашу вирішують, тож не треба опиратися.

Інна, слухаючи Івана, розуміла і погоджувалася, але переживала через розголос і плітки.

А якось вона прийшла додому пізно. Вона була на побаченні з Іваном.

Інна щойно роззулася, як раптом пролунав дзвінок телефону.

Інна взяла слухавку й оторопіла.

-Не встигла чоловіка поховати, а вже заміну знайшла?! – кричала в слухавку свекруха. – Швидко ж твоє кохання закінчилося! Хоч би людей посоромилася, теж мені вдова! Ти повинна все життя ходити в печалі, все-таки двадцять три роки прожила з чоловіком. А ти вже з іншим на машині катаєшся!

Інна не знала, що й казати.

Інна плакала після розмови зі свекрухою, їй було прикро. Коли вони з чоловіком жили, свекруха теж була незадоволена, не подобалася їй невістка. Навіть одного разу підслухала випадково, проживши з чоловіком років вісім, як вона казала своєму синові:

-Ох, синку, не таку дружину я хотіла тобі, ну що ти в ній знайшов?

-Мамо, відчепись Інна – хороша дружина і мати. Мене все влаштовує, не лізь у наші стосунки, не втручайся, прошу тебе. Не ти ж з нею живеш, а я. І я люблю свою дружину, – казав у відповідь син.

Щоправда, Інна так і не зрозуміла, що саме не влаштовувало свекруху в ній. Інна ніколи не сварилася з нею, жили окремо, зустрічала, вітала свекруху, пригощала, називала мамою.

А все одно свекруха була незадоволена. З чоловіком жили дружно, доньку разом виховували, Інна для доньки нічого не шкодує, а як же ж, єдина вона і все для неї.

Коли Іван таки дізнався, чому Інна плакала, сказав:

-Не звертай уваги на це все. Адже свекруха для твого чоловіка мати. І не важливо живий син чи ні, він для неї все одно син. А тим більше його вже немає, їй прикро, що немає її сина, а ти живеш. Так що не ображайся, ти ще багато чого можеш почути, але життя є життя.

Інна думала:

-Добре, що донька вже закінчила інститут, нещодавно вийшла заміж і поїхала до чоловіка. А то свекруха, мабуть, і їй про мене щось наговорила. А взагалі Іван має рацію. Не треба так все сприймати близько до серця, і не потрібно ображатись на свекруху, її можна зрозуміти. Тож я розумію, і пробачаю…

Але легко сказати, ще потрібно зробити. Інна два роки тому втратила чоловіка, залишилася вдовою в сорок чотири роки. Втративши чоловіка, вона дуже засумувала. Мати переживала за неї. Місяця з три вона не могла змиритися, що чоловіка немає.

Але якось їй наснився сон, наснився дідусь Ігор, якого не стало давним-давно, Інна ще вчилася у третьому класі.

Вона його пам’ятала дуже невиразно. Він завжди мав невелику бороду, був сивий, а очі біло-блакитні, дуже вицвілі, так їй здавалося. Він любив онучку, коли вона жила в його селі все літо, годував її соковитими ягодами, ходила з ним у ліс по гриби. Дідусь Ігор сплів їй гарний маленький кошик, у нього вона збирала суницю та малину. Бабусю вона не пам’ятала, її не стало, коли Інна ще не народилася. Дідусь жив сам.

Інна чітко пам’ятала, що їй снився дідусь Ігор, ніби він сів поруч із нею і взяв її за руку. Інна хотіла розповісти йому про свої переживання, про втрату коханого чоловіка, про те, що ніяк не може змиритися. Їй хотілося розповісти, але вона не могла, слів не було, лише думки. Але дідусь, ніби вловив її думки, раптом сказав:

-Знаю, знаю, внучечко всі твої печалі. Ти вислухай мене і зрозумій. Потім тобі стане легше, головне зрозумій.

Ми з твоєю бабусею Ніною дуже любили один одного. Збудували свій будинок, народили двох дітей. Вірні були один одному, і мріяли, що не стане нас в один день. Але доля розпорядилася інакше.

Дуже заслабла моя кохана дружина, і не стало твоєї бабусі Ніни. Погано мені було, жити не хотілося, тільки діти стримували, хоч уже й дорослі були, але я розумів, що їм потрібен. Як я все це пережив, не знаю, кожен вихідний сидів у неї біля памʼятника.

Були у мене друзі в сусідньому селі, і бачачи, що зі мною відбувається щось недобре, запропонували поїхати на сінокіс, допомогти, відволіктися. Поїхав я до них, на косовиці вийшли рано вранці – краса.

Луг, річка неподалік, пташки на всі лади заливаються. Я думаю не випадково в пару до мене поставили молоду жінку, гарну таку. Одразу видно, самотня, смілива, весела, жвава. Присядемо відпочити, а вона пісні співає, сміється, жартує, наче й не втомилася. І так вона мене зачарувала, що я забув про все на світі. Так буває. Прокинувся я на сіні, а поряд вона. Ніч була незабутня.

Лежу я і бачу промінь сонця крізь дах світить на дерев’яну балку, а на ній сидить маленька пташка і цвірінькає так, ледве чутно. Я аж стрепенувся – то душа моєї Ніни прилетіла, і дивиться на мене.

Мені стало дуже ніяково, соромно стало. Схопився я, одяг в оберемок, внизу одягнувся і бігом у своє село, а це дванадцять кілометрів.

Нікому нічого не сказав, прибіг додому. А мене друзі шукали, доки не додумалися до мене додому приїхати. І молодиця та з ними приїжджала, вмовляла поїхати з нею, сподобався я їй. Але чи то туга за моєю Ніною, чи то свобода мені здавалася дорожчою, відмовився. Мабуть, я зрозумів, що це не моя доля. Не поїхав із нею, і їй сказав, щоб не приїжджала.

Поїхав на цвинтар, вибачився перед дружиною своєю, і обіцяв, що тільки її одну люблю і любитиму. До церкви сходив, свічку поставив. З того часу й жив я сам. Ти думаєш добре я жив на самоті? Ні.

Багато разів шкодував, що не поїхав із тією жінкою, чи треба було її залишити. Були часто такі думки, а одного разу мало не здався, зібрався поїхати до сусіднього села, але не зміг. На кладовищі дав слово дружині, що буду вірний їй до кінця днів своїх. Так і жив один, без інтересу, тільки й розмовляв з Ніною. Ось так онучко…

Навіщо це я тобі розповів? Перестань переживати і турбуватися, прийми і змирись, що його вже немає, і його не турбуй. Будь-яке горе важко переноситься, але свого чоловіка ти не повернеш, а тобі далі жити треба.

Послухай, онучечко мене, твоя доля тебе ще знайде. Тільки мій досвід не повторюй. Я не зміг свою любов відпустити, а краще від цього нікому не стало, прожив я останні роки один і згадати нічого, безрадісно і нудно. Діти далеко, у них своє життя. А міг я тоді з тою жінкою жити, і жили б добре і весело, відігрів би її душу і свою.

Так що прийми, і живи своїм повним життям, від щастя свого не відмовляйся, бо після жалкуватимеш. Це я тобі точно говорю. Я тобі так скажу – вірність у серці зберігається, але й життя повз серце не повинно проходити.

Інна прокинулася і не могла зрозуміти, чи це сон, чи наяву дідуся Ігоря бачила. Але прийшовши до тями зрозуміла, це уві сні дідусь намагався їй пояснити, щоб не повторювала вона його помилки. Після цього сну, через деякий час Інна отямилася остаточно, з часом біль вщух. Минуло майже два роки, як не стало чоловіка.

Якось на виході з супермаркету вона зустрілася з Іваном.

Пакет з продуктами у неї випав із рук, і мало все не розсипалось. Він підняв пакет, глянув у вічі Інні і напружився. Такого виразного погляду блакитних очей він не зустрічав. Крізь пухнасті вії очі дивилися сумно і водночас тепло.

-Вибачте, будь ласка, я повинен був вас пропустити, але задумався, – з усмішкою промовив він.

-Нічого, головне щоб пакет не порвався, бо збирали б зараз мої продукти, – вона сміялася, а очі її світилися маленькими зірочками.

Іван не міг її відпустити просто так, він швидко думав, як її притримати, як познайомитися.

-Мене звуть Іван, а вас? Може вип’ємо по філіжанці кави он там у кафе? Ви не поспішайте? – говорив він без надії.

-Інна моє ім’я. Ні, я не поспішаю, можна й кави, – дивуючись самій собі відповіла вона.

У невеликій кавʼярні вони сиділи години дві, поки Інна не схаменулась, що засиділися. Їй раптом стало незручно, а може, Іванові теж кудись треба, а він з ввічливості сидить з нею. Іван виявився людиною цікавою, вів розмову неквапливо, чемно, іноді з гумором. Їй було легко, як і йому. Іван запропонував підвезти її додому:

-Ой, я тут живу неподалік, швидше пішки дійти, аніж машиною.

-Тоді проведу додому, – запропонував він.

Обмінявшись телефонами, вони розлучилися біля будинку. Весь вечір Інна думала про Івана. Вийшовши вранці з дому, вона побачила Івана з букетом квітів:

-Доброго ранку, Інно, а я ось вирішив підвезти вас до роботи, якщо звичайно ви не проти?

-Доброго ранку, зовсім навіть не проти, – приймаючи квіти, вона залізла до нього в машину.

З цього часу в них почався роман, Іван не поспішав, знаючи її історію, поводився обережно і ненав’язливо.

Інна закохалася остаточно, вона почувала себе поруч із Іваном надійно, вона зрозуміла, що це її людина. Прийшло кохання, прийшло щастя, досить себе докоряти й переживати.

Їй ще дідусь уві сні сказав, що чоловіка не повернути, а вона має жити. Іван каже те саме.

А ще він пропонує їй руку та серце, і вона вже вирішила, що не відмовиться від своєї долі…

КІНЕЦЬ.