Макс жив у висотці, на восьмому поверсі. Біля їхнього будинку був ще один, розташований дуже близько. І вийшло так, що вікна Макса дивилися на вікна цього будинку. Він любив спостерігати, що ж відбувається в будинку навпроти, але більшість вікон були завішані, деякі квартири були порожні. Він почав спостерігати за однією квартирою, де на початку був ремонт. А одного дня з’явилася господиня квартири, молода білявка.

Її штори закривалися лише вночі, а на кухні жалюзі завжди підняті. Слідкувати за її просуваннями у квартирі стало улюбленим заняттям Макса . Дівчина любила бутерброди з чаєм та свого рудого кота. Іноді вона рано-вранці зникала, іноді після обіду. Макс вирішив, що вона працює позмінно. Але найголовніше наступний висновок-до нєї не ходив хлопець, отже вона вільна. Та й Макс був неодруженим. Йому було 32, він працював дистанційно.

До цього півтора року жив із дівчиною, Машею, але та покинула його. Вона попередила Макса, що їй не подобається байдужість хлопця, він приділяє багато часу та уваги своїй роботі, а їй ні. А Макс дивувався, адже щоб забезпечити її, потрібно було багато працювати. Маша цього не розуміла. Якось він повернувся додому, але Маші не було.

Вона залишила записку: «Я ж попереджала!» Ну що ж, значить, не доля. У Макса вже був інший інтерес. Одного разу зайшов до нього приятель, Вова, хотів дізнатися, чим так зацікавлений Макс. Він приніс із собою бінокль. — Що ти робиш? — Хочу роздивитись обличчя тієї, яка так тобі подобається. Максу було некомфортно, він твердив, що це непристойно. — А все зрозуміло.

Вона працює у супермаркеті, касиром. Здається, Марина звуть. Макс узяв бінокль, сам глянув і теж упізнав її. Відтепер він почав ходити в магазин і завжди купував щось смачне дівчині. Але через якийсь час Макс став помічати, що до Марини ходить якийсь хлопець. Через деякий час він почав ночувати в неї. Макс перестав ходити до неї на роботу та спостерігати за нею.

Але одного ранку він побачив, що Марина свариться з ним. Вона вигнала його і почала плакати. Увечері Макс знову зайшов до неї. — Дівчино, не сумуйте! Це вам, — він подарував їй коробку цукерок. Вони почали спілкуватися, потоваришували, і одного разу Марина попросила Макса допомогти їй донести пакети до квартири.

Макс, звісно, не відмовив. — Зараз ти відчиниш двері і до нас підбіжить твій рудий кіт. Вони зайшли і Макс подався на кухню, сам. Дівчина йшла за ним. — А в холодильнику лежить твій улюблений бутерброд, що залишився зі сніданку. — Хто ти такий? – злякано запитала Марина.

— Ні, Маріне, це не те, що ти подумала, іди сюди, я покажу. Вони підійшли до вікна і Макс розповів їй. — У всьому винна ти. Навіщо відкриваєш штори? Марина посміхнулася: — Фобія дитинства. Але я обожнюю жахіття. Зараз Макс та Марина зустрічаються.

КІНЕЦЬ.