У наших сусідів в селі було 8 дітей. Міша з Катею толком не працювали навіть. Ну, як працювали … в селі все на господарстві трималося. Ми самі не були найбагатшими, але й не голодували завдяки якомусь господарству. Міша з Катею розраховували на допомогу сусідів, і не дарма, адже всі їм допомагали – шкодували дітей, вони ж не винні, що у них такі батьки нікчемні.

Одного разу в селі розлетілася новина про те, що Михайло п’яним увійшов в озеро і… думаю, результат зрозумілий. Маша не пережила це.

Вона в кінець закинула будинок і турботу про дітей. Костя, 7-річний хлопчик в цей час часто приходив до нас просто поїсти. Ми не могли йому відмовляти, тому вже навіть чекали його кожен раз, сідаючи за стіл. Коли Маша пішла по стопах чоловіка,

її позбавили батьківських прав, і діти один за іншим потрапили в різні дитячі будинки. Нашого Костика теж визначили в один… Час минав, Кості виповнилося 18, і він повернувся додому. Тут-то і почалося найцікавіше. У мене до моменту його повернення вже була сім’я, люблячий чоловік і дітки.

Кості ніде було жити, і тоді я запропонувала йому пожити з нами. Той замість компенсації почав нам допомагати по дому. Вже пізніше Костик став моїм найближчим другом. В його особі я знайшла брата, якого так потребувала все життя. Думаю, нам обом пощастило…