Тоня прийшла на могилку чоловіка, трохи прибрала, прополола бур’ян. – Ось, Юра, прийшла я, – тихо говорила Тоня. – Я собі гарну діляночку прикупила, поряд з тобою. Жінка розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. – Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти продати комусь, – продовжувала свій монолог жінка. Раптом за два метри від могилки Юрія Антоніна помітила якось чоловіка, який уважно прислухався до її розмови. – Доброго дня. У мене до вас пропозиція! – загадково сказав незнайомець, підійшовши до Тоні

 

Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку.

– Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя.

– Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала.

– Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу.

– Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася.

Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу. Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву. Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками. Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва.

Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку. Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни.

– Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня.

Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо. Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. 

Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано. Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою.

– Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися. Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши.

За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни.

– Доброго дня, – сказав він.

– Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього.

– Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.

– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки.

Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений.

– Мене Григорій Петрович звуть. А вас?

– Антоніна.

– Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато.

Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік.

– Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут.

Григорій Петрович зайшов у гараж.

– У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій.

– Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить.

– Співчую. А я три роки як удівець.

– Ви коли забиратимете все?

– У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте.

– Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩