Рідне місто зустріло Юру похмурим небом, мрякою, дощем і брудними вуличками. Чоловік зіщулився, натягнув кепку і неквапливо попрямував до будинку. Все тут було таке знайоме, але з роками стало чужим.

Біля старої школи Юра зупинився. Та ж будівля, тільки мабуть нещодавно відремонтована, той самий двір та футбольне поле. Це було найкраще місце, де він і його нерозлучний друг Толік, проводили весь свій вільний час.

Двір не змінився. Хіба тільки старі гойдалки, яскраво пофарбовані, красувалися серед сірих будинків.

Толік. Друг. Юрко не пам’ятав, коли познайомився з ним. Батьки дружили між собою, ця дружба передалася хлопчикам. У дитинстві вони разом ганяли м’яч, у юності бігали на танці. Горою стояли один за одного.

Після школи Юра вступив до інституту, а Толік пішов на службу.

– Друже, – сміявся Толік, – У мене дівчини немає, може хоч ти мене дочекаєшся?

– Не хвилюйся, – сміявся у відповідь Юра, – Дочекаюся! З іншими дружити не буду.

Час пробіг швидко.

– Юра, – зітхала мама Толіка, – Може тобі відомо щось? Він каже, що приїжджає не один. З дружиною. Хто така? Я дзвоню, питаю. А він лише сміється. Приїдемо, познайомишся.

– Не знаю я, – розводив друг руками, – Мені також нічого не розповідає. Не засмучуйтесь, дружина, справа хороша.

– Не знаю, – хитала головою жінка, – Він перед службою з Вірою із сусіднього будинку гуляв. Я її знаю. Батьки у неї добрі. Думала, що в них налагодиться. А тут…

– Не гуляв він з нею, – заперечував Юра, – Рази два цілувалися, та в кіно один раз сходили. Не було в нього дівчини. Я знав би.

До зустрічі готувалися ґрунтовно. Накрили столи. Запросили друзів.

Відчинилися двері. Толік, що змужнів і подорослішав, сяяв на порозі квартири. За його спиною виглядала тендітна, світловолоса дівчина. Її величезні сірі очі дивилися несміливо і трохи переживали.

– Моя дружина, – сказав Толік, – Знайомтесь.

– Марія, – соромлячись, промовила дівчина.

Юрко потиснув її простягнуту руку, заглянув у вічі і…закохався

“Вона дружина друга.” – твердив сам собі хлопець. – “Чужа дружина. Не можна дивитися і думати про неї. Не добре це.”

Юра занурився з головою у навчання, намагався рідше зустрічатися з другом та його дружиною.

– Ти чого до нас не заходиш? – запитав Толік, випадково зустрівшись із ним у дворі. – Я до тебе кілька разів забігав. Тебе все вдома немає.

– Так, втомлююся дуже. Навчання. Зараз підробляю ще. – відмовлявся Юрко. – Часу мало. А що трапилось?

– Ай, – махнув рукою хлопець, – Побут набрид. Може, посидимо? Знаєш, брате, моя тобі порада. Не одружуйся. Не одружуйся. Ніколи. Вільним краще.

– Ідемо до мене, – розгубився Юрко, – Розкажеш.

– А що розповідати? – почав Толік, розташувавшись на дивані в кімнаті друга. – Служив у невеликому містечку. Познайомився з дівчиною. Як звільненя, так до неї. А куди ще? Тут закінчив службу, а вона завагітніла. Шкода стало. У неї немає нікого. Думав, дитина народиться, покохаю. Одружився. А приїхав, Віру зустрів і понесло.

– То ти до Віри бігаєш? – здивувався Юра. – А дружина? А майбутня дитина?

– Так, не знаю я, – знизав плечима Толік – Зовсім заплутався. Мама до Марії тягнеться. Душі в ній не чує. Дружина вона, звісно, ​​гарна. Пироги там і таке інше, але любові немає.

– А до Віри є? – жорстко запитав Юра.

– І до Віри немає, – Опустив голову друг, – Приймає, ось я й заходжу. Чогось у моєму житті не вистачає. Розумію, що упускаю я щось. Животик у Марії з’являється, через кілька місяців народжуватиме. А я не хочу батьком ставати. Пелюшки, сорочечки зовсім не по мені це.

– Так розлучайся, – запропонував Юра, – Навіщо так жити?

– Розлучайся, – передразнив його Толік, – А що люди скажуть? Не встиг одружитися, а вже втікає. Видно, доля в мене така, з нелюбою дружиною жити.

Після цієї розмови Юра втратив спокій, не знаходив собі місця. Влазити в сім’ю друга він не міг. Бачити, як погано живе кохана жінка, було важко

Хлопець зібрав речі, перевівся в інститут до іншого міста та поїхав.

Минуло п’ять років. Після навчання хлопець перебрався у Київ. Влаштувався на добру роботу. Купив квартиру. У його житті були жінки, але серйозні стосунки не складалися.

Юрко стояв у дворі будинку. Він з надією сподівався, раптом відчиняться двері сусіднього під’їзду і вийде Марія.

– Юрочко! Рідний мій! – вискочила мама. – Що ти стоїш? Зачекалися ми на тебе.

– Доброго дня, мамо, – посміхнувся хлопець.

Після бурхливих обіймів, смачного обіду, Юрко зважився на розмову.

– Мамо, – з далекого почав він, – Як там Толік?

– А що ви не зідзвонюєтеся? – здивувалася мама. – Так у дитинстві дружили, а от життя розкидало вас. Нічого живе собі. Гуляти почав. У Віри постійно сидить.

– Як у Віри? – закашлявся Юрко. – А дружина?

– Розлучилися вони. Погано розлучилися. – сумно відповіла мама. – Марія, як дочку народила, зовсім змарніла. Потім занедужала. Довго нездужала. Толік до Марійки і переселився. Мати його , і вмовляла, і сварила. Все без толку. Невісточку виходила, за дитиною дивилася. Дуже сильно Марія нездужала, – жінка важко зітхнула, – Довго і тяжко.

– Мамо, – запереживав Юра, – З нею все добре?

– Господь з тобою, – перехрестилася мама, – Добре, звісно. Їй свекруха зняла квартиру на краю міста. Із донькою там живе.

– Мамо! – схопився Юрко. – Адрес кажи. Я до неї.

– Я здогадувалася, – усміхнулася мама, – Біжи! Удачі тобі!

Джерело