Мама мене «принесла в подолі», залишила на бабусю, а сама переїхала в інше село, щоб там влаштувати своє життя. Знайшла чоловіка на п’ятнадцять років старше за себе і вийшла за нього заміж. Наро дила від нього двох дітей: хлопчика та дівчинку. У бабусі мені було добре, але коли мені виповнилося вісім років, мати забрала мене до себе.

Ні, не для того, щоб ростити «рідну кровиночку». Рідними для неї були мої брат із сестрою. Я ж їй була потрібна, як. помічниця з догляду за малими та по господарству. Прозвучить неймовірно, але вітчим до мене ставився краще за рідну матір.

Отак я там і мешкала. Мати мене не відносила до своїх дітей. Тим новенькі одяг та взуття, а мені мамині обноски. Мені було дуже соромно ходити в цьому до школи. Коли я вийшла заміж, то буквально за тиждень мене чоловік сильно побив. Я трохи свідомість не втратила. Привід? Недосолений суп.

Я втекла до матері, але та мене на поріг не пустила. — Ти мене ганьбиш, — сказала вона. Мене прийняла її сестра. Через рік я вийшла заміж вдруге. Ми наро дили та виростили трьох дітей. Із чоловіком прожили душа в душу тридцять років. А потім Господь забрав його до себе. Мій брат став на криву стежку. На волі бував раз на рік.

Решту часу відбував покарання у місцях не таких віддалених. Сестра вийшла заміж за міського. Живе у місті. Коли матері не стало, брат відмотував термін. Я зателефонувала сестрі. Та відмахнулась. — Мені ніколи такими дрібницями займатися. Мати я проводила в останній шлях сама.

Натомість сестра з’явилася через півроку, щоб продати мамин будинок, що дістався їй у спадок. Таке в мене склалося життя. Говорять, що треба прощати зло. А я не можу. Згадую свої переживання, свої приниження та не можу пробачити матір.