– Кириле, можеш завтра за мною заїхати? На ринок треба. Хочу овочів набрати, – Ганна Олексіївна говорила без натиску, але з легким акцентом на слово «треба».

Кирило не одразу підняв погляд від телефону. Спочатку він уривчасто кивнув, не вдавшись в суть прохання, але потім до нього дійшло.

– Завтра? Не вийде. Я маму до лікарні везу, у неї там обстеження. Можете поки що на таксі?

Ганна не стала влаштовувати виставу з істериками та важкими зітханнями. Вона просто кивнула, підібгавши губи. Мабуть, навіть більше самій собі.

– Звісно, ​​можу. Я взагалі багато чого можу, – відповіла вона спокійно і пішла до вітальні, не чекаючи на зустрічні запитання.

Відносини із зятем у неї складалися неоднозначні. З Юлею, дочкою, вони жили душа в душу, попри різні темпераменти. А ось до Кирила Ганна придивлялася дуже довго.

Спочатку він здався їй надто солодким і ввічливим. Було очевидно, що він намагається їй сподобатися, але переграє. Однак дочка була щаслива, і мати не стала втручатися.

Після весілля Кирило раптом сам став виявляти ініціативу: дзвонив, пропонував допомогу, возив у справах. Все виглядало по-сімейному.

Якоїсь миті Ганна навіть перейнялася і запропонувала оформити на нього довіреність на стару машину покійного чоловіка.

– Все одно стоїть. Тобі, Кирюша, потрібніше. Тільки, якщо мені потрібна буде допомога – не відмовляй. Гаразд?

Він зрадів, урочисто давав обіцянки, навіть уперше обійняв тещу. Спочатку все йшло, як по накатаній.

Кирило приїжджав по першому дзвінку, допомагав з сумками, жартував у дорозі, іноді навіть пригощав кавою та шаурмою по дорозі.

Дачний сезон вони теж відкрили вчасно, він возив Ганну майже кожних вихідних. Жінка видихнула і подумала: «Як Юлі все-таки пощастило з ним».

Але потім почалися виправдання та відмовки. То машина в сервісі, то йому стало зле, то в його матері розігралася гіпертонія, треба поїхати й доглядати.

Ганна не заперечувала. Вона не була деспотичною тещею, яка потребує особистого шофера з графіком двадцять чотири на сім. Вона просто запам’ятовувала. Спершу думала, що це збіги.

Але одного разу дочка випадково промовилася:

– Мамо, ми з Кирилом у п’ятницю з ранку в Харків поїдемо, до його тітки у справах. У неї там ураганом учора частину даху зірвало. Повернемося у неділю.

Адже Ганна лише позавчора просила Кирила відвезти її до поліклініки в той же день. Він відмовив, посилаючись на зміну робочого графіка. Виявилося, що графік змінився тільки для тещі.

Ганна не одразу зрозуміла, що відчуває. Це була не злість і навіть не образа. Швидше, холодне, колюче усвідомлення – коли щось їй потрібно, завжди з’являються перешкоди. А на своїх – часу і бензину Кирилу було не шкода. Теща відчула себе використаною.

Наступне її прохання стало контрольним.

– Кирило, ти у вівторок вільний? Мені б в аптеку з’їздити, за ліками.

– Та там напарника треба підмінити. Вам простіше на таксі вийде, чесно. Я б із радістю, але не зможу.

Ганна подивилася йому в очі довго, уважно. Вона знала, що він вільний у вівторок. Дочка сама сказала про це кілька годин тому. Однак притискати зятя до стіни Ганна не стала.

– Простіше? Що ж, гаразд.

Юля нічого не сказала, але по очах матері зрозуміла: щось у ній тихо змінилося. Без театрального грюкання дверима, без скандалів. Просто клацнув вимикач, і вітер змінив свій напрямок.

Ганна того дня стрималася, хоч це далося їй нелегко. А потім вона просто зібрала документи, зателефонувала знайомому юристу, відкликала довіреність, та розмістила оголошення про продаж.

Сусід допоміг відігнати та помити машину. Продавати стареньку «Шкоду», якою вони з чоловіком колись їздили на південь, було шкода, але минулого не повернути.

Тепер краще вже розлучитися з нею усвідомлено, ніж щоразу почуватися приниженою.

З Юлею розмова вийшла коротка. Дочка, звичайно, побачила, що машини у дворі немає, і зателефонувала, хоч уже розуміла, в чому річ.

– Ти її продала? – спитала вона тихо.

– Поки що тільки виставила. Але довіреність відкликала. Кирило запропонував скористатися простішим варіантом, і я прислухалася. Сподіваюся, ти не в образі.

Юля не здивувалася, не стала дорікати, тільки зітхнула.

– Мамо, я ж не сліпа, все бачу. Ти маєш рацію.

– Дякую, – голос Ганни потеплішав, коли вона зрозуміла, що дочка не скандалитиме.

Кирило відреагував інакше. Він зателефонував за пів години, весь збуджений.

– Що ви там собі вигадали? Навіть не попередили! Я б приїхав, поговорили б нормально. А так – це якась дріб’язкова помста!

– Помста? – перепитала Ганна.

– Кириле, я не намагаюся нікому нічого доводити. Ти людина зайнята. Ну, ось я і спростила тобі життя. Тепер не треба згадувати, кому і що ти обіцяв, вигадувати відмазки.

– Спершу треба було поговорити!

– Він зірвався на крик.

– Ми ж сім’я, зрештою!

– О, казати ти вмієш, Кириле. А ось робити – не дуже.

Вона поклала слухавку до того, як він почав виправдовуватися. Навіщо продовжувати, якщо висновок давно зроблено?

За день зателефонувала вже Людмила, свекруха. Голос у неї був стриманий, але отруйний.

– Ганно Олексіївно, ну ви даєте… Кирило просто зайнятий. Робота, сім’я, іноді і я йому клопоту додаю… Ну невже так складно увійти в становище?

– Він же не робот, не може всюди встигати!

– Я все розумію, Людочко. Саме тому й скасувала довіреність. Я сама не робот. Не можу сидіти й чекати, коли у вашого сина з’явиться вільне віконце для мене. Ось продам машину й оплачуватиму таксі.

– Таксі ж вийде дорожче, – спробувала натиснути Людмила. – Це ж нераціонально!

– А ви знаєте, що гірше за таксі? Залежати від чужого графіка і постійно просити.

За два тижні машину купили. Ціна була трохи нижчою за ринкову, бо Ганні хотілося швидше розібратися з цією історією.

Молодий хлопець із блискучими очима сів за кермо і поїхав, пообіцявши, що доглядатиме машину, як перше кохання.

Після укладання угоди Ганна переказала отримані гроші на рахунок вкладу. Відсотки невеликі, проте стабільні. На таксі в аптеку, на ринок і навіть перукарню тепер вистачало. А головне – більше не треба було чекати, випрошувати та вмовляти.

Кирило з того моменту оголосив їй бойкот. Не дзвонив, а якщо теща приходила в гості – ігнорував, обмежувався черговими репліками, йшов до іншої кімнати. Ганна вважала, що це тимчасово. Але «тимчасово» почало перетворюватися на стабільність.

Минуло кілька місяців. Настав день народження Ганни. Вона накрила стіл стримано, без бенкетних вишукувань, але й не нашвидкуруч.

Салат з куркою, пара закусок, чай, торт. Вік уже такий, що галасливі свята не тішать, а гості втомлюють. Але вона все одно чекала на вітання.

Від Кирила теж. Було б досить хоча б простого повідомлення у месенджері.

Але ввечері Юля прийшла сама. З квітами та тортиком, як завжди. Лише обличчя було втомлене. Не від біганини, а від емоцій, що розривають серце: злості, досади, образи.

– Вибач, мамо. Він не прийде, – сказала вона, поставивши коробку на стіл. – Ми посварилися. Він сказав, що образиться, якщо я поїду. А я відповіла, що він не зобов’язаний тебе любити, але ти моя мама.

Ганна гірко посміхнулася. Вона подумала про те, що, можливо, забрала з родини доньки не тільки машину. Але, якщо крига під ними тріснула від легкої брижі, хіба вона винна?

– Ти доросла. Ти сама вирішуєш, з ким тобі спілкуватись, – озвучила очевидне мати.

Вони посиділи трохи, поговорили ні про що. Ганна згадувала кумедні шкільні випадки з дочкою, обговорила невдалий манікюр сусідки, поскаржилася на ціни на овочі та новий закон, про який писали в новинах в інтернеті. Було по-домашньому. Тихо, але тепло.

Юля пішла ближче до дев’ятої. Ганна провела її до дверей, побажала доброї дороги й пішла до своєї спальні. Вона сіла у крісло біля вікна з напівпорожнім кухлем чаю.

На комоді стояла рамка зі старою фотографією. Весільний знімок. Її чоловік, Мишко, тоді був у безглуздій краватці, яку вона досі десь зберігає. Усміхався по-хлоп’ячому, а вона вдавала, що не хвилюється, хоча серце вистрибувало з грудей.

Ганна подивилася на фотографію і трохи схилила голову, наче на знак вітання.

– Ну ось, Мишко. Знову сама по собі. Але тепер сама, з власної волі.

Жінка на мить закусила губу, потім перевела погляд на вікно. Вулицю давно накрив вечір: мерехтіло тьмяне світло ліхтарів, мрячив легкий холодний дощ, вдалині гуділа сигналізація. Ганна тихо зітхнула.

– Хотіла бути доброю – а стала справедливою. Натомість – не зручною! Я вже краще якось сама, ніж чекатиму подачок.

Вона відпила чай, вмостилася в кріслі зручніше і посміхнулася. Сьогодні був її день. І нехай він закінчився тишею, але тепер у цій тиші не було порожніх надій та обіцянок.

Можливо, вона й перегнула палицю з цією машиною, але на таксі тепер у неї точно є гроші!

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вона вчинила? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.