Маряна прокинулася в їхній затишній квартирі в центрі Львова. Сьогодні був особливий день – ювілей її батьків, 30 років подружнього життя.

Вона лежала в ліжку, дивлячись на Павла, який ще спав, і думки її кружляли навколо останніх місяців.

Сумніви, які закралися в її серце, не давали спокою. Чи дійсно Павло той, за кого себе видає? Чи вірний він їй, як обіцяв, коли вони одружилися п’ять років тому?

Маряна зітхнула і встала, щоб приготувати каву. Сьогоднішній день мав бути радісним, але тінь невпевненості затьмарювала її настрій.

Вона згадувала, як останнім часом Павло часто затримувався на роботі, як його телефон іноді вібрував від повідомлень пізно ввечері, як він уникав прямих відповідей на її запитання. Але сьогодні вона вирішила відкласти ці думки.

Ювілей батьків був важливішим.

– Доброго ранку, кохана, – пролунав сонний голос Павла з кімнати. Він зайшов на кухню, обійняв її ззаду.

– Ти вже готуєшся до свята?

– Так, – усміхнулася Маряна, намагаючись приховати свою тривогу.

– Мама телефонує щогодини, щоб переконатися, що ми все організували. Ти ж пам’ятаєш, що ми їдемо до них о другій?

– Звісно, пам’ятаю, – відповів Павло, наливаючи собі кави.

– Я ще маю забрати торт і квіти. І… – він зробив паузу, – я підготував дещо особливе для тосту.

Маряна здивовано підняла брови. – Тост? Ти ж не любиш виступати перед людьми.

– Знаю, але цього разу я хочу сказати щось важливе, – Павло усміхнувся, але в його очах промайнула якась загадковість.

Маряна відчула, як її серце стиснулося. Що він мав на увазі?

Обідній час настав швидко. Будинок батьків Мар’яни, розташований у передмісті, уже гудів від гостей. Столи були накриті білими скатертинами, на них красувалися страви, приготовані мамою Мар’яни, Оксаною, та її сестрою.

Батько Мар’яни, Степан, ходив між гостями, розповідаючи анекдоти.

– Мар’яно, де твій Павло? – запитала Оксана, тримаючи в руках тарілку з голубцями.

– Він обіцяв допомогти з декораціями, а я його не бачу вже годину.

– Він поїхав за тортом, – відповіла Мар’яна, намагаючись виглядати спокійною. Але всередині вона знову відчула тривогу.

Павло справді поїхав за тортом, але чому так довго? Вона витягла телефон, щоб написати йому, але зупинилася. Не хотіла виглядати нав’язливою.

Нарешті Павло з’явився, тримаючи величезний торт, прикрашений кремовими трояндами. Гості ахнули від захвату, а Мар’яна видихнула з полегшенням.

Але коли вона підійшла до нього, щоб допомогти, він швидко відвернувся, ніби уникав її погляду.

– Павле, все гаразд? – тихо запитала вона.

– Усе чудово, – відповів він, але його посмішка здавалася напруженою. – Просто багато справ, ти ж знаєш.

Мар’яна кивнула, але сумніви не відпускали. Вона повернулася до гостей, намагаючись зосередитися на святі.

Коли всі сіли за стіл, настала пора тостів. Першою слово взяла Оксана.

– Друзі, рідні, ми з Степаном так раді, що ви всі тут, – почала вона. – Тридцять років разом – це не просто цифра. Це роки сміху, сліз, компромісів і любові. Я дякую кожному з вас за підтримку і за те, що ви з нами сьогодні.

Гості зааплодували, а Степан підвівся, щоб додати кілька слів. Він розповів кумедну історію про те, як Оксана одного разу забула вимкнути духовку, і вони ледь не залишилися без кухні.

Усі сміялися, але Мар’яна помітила, що Павло сидить тихо, і дивиться кудись у далечінь.

– Павле, твоя черга! – гукнув Степан, усміхаючись. – Ти ж наш зять, скажи щось гарне!

Павло встав, і Мар’яна відчула, як її серце закалатало. Він не любив публічних виступів, і вона не могла уявити, що він скаже.

Він відкашлявся, оглянув гостей і почав.

– Дорогі Оксана і Степане, шановні гості, – його голос був спокійним, але в ньому відчувалася щирість. – Я не майстер слів, але сьогодні я хочу сказати дещо важливе. Тридцять років разом – це не просто досягнення, це приклад. Приклад того, як двоє людей можуть долати труднощі, підтримувати одне одного і залишатися вірними своїм обіцянкам.

Він зробив паузу, і Мар’яна помітила, що він дивиться прямо на неї. Її щоки спалахнули.

– Я пам’ятаю, як ми з Мар’яною тільки починали зустрічатися, – продовжив Павло. – Вона розповіла мені про своїх батьків, про те, як вони завжди знаходили час один для одного, як вони разом сміялися і разом вирішували проблеми. Я тоді подумав: ось що я хочу. Хочу таку сім’ю, таку любов, таку вірність.

Гості заусміхалися, а Мар’яна відчула, як її очі наповнюються сльозами. Але Павло ще не закінчив.

– Мар’яно, – він повернувся до неї, і його голос затремтів. – Я знаю, що останнім часом ти сумнівалася в мені. Я бачив це в твоїх очах. І я не звинувачую тебе.

Я багато працював, був заклопотаним, і, можливо, не завжди давав тобі те, що ти заслуговуєш. Але я хочу, щоб ти знала: моя любов до тебе – це найчесніше, що в мене є. Я обіцяю тобі, як твої батьки обіцяли один одному, що буду вірним тобі завжди.

Зал завмер. Мар’яна прикрила рот рукою, не в силах стримати сльози. Павло підійшов до неї, взяв її руку і продовжив:

– Я підготував цей тост не лише для Оксани і Степана, а й для тебе. Бо ти – моя сім’я, моє серце. І я хочу, щоб ти ніколи не сумнівалася в тому, що я обрав тебе і тільки тебе.

Він дістав із кишені маленьку коробочку і відкрив її. Всередині була каблучка – не нова, а та сама, яку він подарував їй на заручини. Але тепер на ній було вигравіювано їхні ініціали та дату їхнього весілля.

– Я віддав її ювеліру, щоб оновити, – пояснив Павло, усміхаючись. – Це не нова обіцянка, а нагадування про ту, що я дав тобі п’ять років тому.

Гості вибухнули оплесками, а Мар’яна кинулася в обійми Павла. Вона плакала, але це були сльози щастя. Усі її сумніви розтанули в ту мить, коли вона побачила його очі – щирі, люблячі, вірні.

– Я так тебе люблю, – прошепотіла вона.

– І я тебе, – відповів він, цілуючи її в чоло.

Після тосту свято продовжилося, але Мар’яна вже не могла думати ні про що, крім слів Павла. Вона сиділа поруч із ним, тримаючи його за руку, і відчувала, як її серце наповнюється теплом. Але одна думка все ще не давала їй спокою.

Пізніше, коли гості розійшлися по саду, вона відвела Павла вбік.

– Павле, – тихо сказала вона, – чому ти так довго пропадав останнім часом? Я бачила, як ти ховаєш телефон, уникаєш розмов. Я боялася, що…

Він зітхнув і взяв її за обидві руки. – Мар’яно, я не хотів тебе тривожити. Я працював над одним проєктом, який мав бути сюрпризом.

Пам’ятаєш ту мрію про подорож до Італії, про яку ти розповідала? Я домовлявся з туристичною агенцією, щоб організувати її для нас. А ще… – він усміхнувся, – я ходив на курси ораторської майстерності. Хотів, щоб мій тост сьогодні був особливим.

Маряна розсміялася, відчуваючи, як останні сумніви зникають. – Курси ораторської майстерності? Ти серйозно?

– Абсолютно, – відповів він, підморгнувши. – Я ж не міг осоромитися перед твоїми батьками.

Вони обнялися, і Мар’яна відчула, що вперше за довгий час її серце спокійне. Ювілей її батьків став не лише святом їхньої любові, а й моментом, коли вона знову повірила в любов і вірність Павла.

Свято тривало до пізньої ночі. Гості танцювали під музику, сміялися і ділилися спогадами.

Оксана і Степан трималися за руки, дивлячись на свою доньку і зятя з гордістю.

А Мар’яна, стоячи поруч із Павлом, знала, що їхня любов, як і любов її батьків, витримає будь-які випробування.

Джерело