Зоя Сергіївна сиділа у колі сусідок. У неї цього вечора було свято.

– Хіба я думала, що вас на «дівич-вечір» свій зберу в п’ятдесят вісім років?! – казала вона – Ой, жіночки, і сміх, і гріх! Але так склалося у нас з Олегом Івановичем, що зустріли ми один одного в такому віці і вирішили одружитися. Живемо вже рік разом, і наче все добре. І спокійно нам, і затишно поряд. Я на пенсії, і йому залишилося трохи доопрацювати – і ми вільні, як птахи.

– Правильно кажуть, що на пенсії життя тільки починається, – сміялися сусідки, підливаючи чаю. – Пироги в тебе, Сергіївно, просто чудові. Недарма мужик тримається тебе. Пригодувала, приголубила. Так і треба! Усім хочеться домашнього тепла й кохання.

– Напевно що так… – усміхалася Зоя Сергіївна. – Адже я не вимоглива дружина. Гроші чоловік заробляє, не гульбанить, зі мною не свариться – вже добре. А вдвох нам і за чаєм веселіше, і поговорити.

Посиденьки закінчилися, наступного дня пара зареєструвала свої стосунки тихо, тільки зі свідками, запросивши в кафе своїх дітей та онуків.

Зоя Сергіївна навіть прізвище змінила, щоб чоловікові було приємно. І сімейне життя потекло розмірено, як і раніше…

Олег Іванович чекав виходу на пенсію, можна сказати, дні рахував. Але коли настав його перший день без роботи, він виглядав трохи розгубленим, ніби не знав, що тепер робити з цією свободою.

Перший тиждень пройшов у передчутті відпустки. Олег Іванович квапливо намагався зробити заплановані справи вдома.

Він пофарбував стару полицю, розібрав усе в шафі і виніс на смітник старі журнали й вирізки з газет.

Потім пара сходила на базар і закупилася продуктами на тиждень.

– Ти б відпочив, Олеже. Бо все справи, справи, і мене напружуєш. Наче нервуєш? – запитала чоловіка Зоя Сергіївна.

– Тебе напружую?! Ось уже й набрид я тобі, чи що? А тільки два тижні, як удома… – пробурчав Олег Іванович.

Зоя Сергіївна замовкла й пішла на кухню готувати вечерю. Нарешті вона почула голос чоловіка:

– Ну, гаразд, Зою, ти не ображайся, я й сам не розумію навіщо так поспішаю. Як поїзд – зупинитись не можу. Здається, що треба все робити швидше, а то на роботу незабаром викличуть… – сказав Олег Іванович. – А нікому я більше й не потрібен… Мда…

– Що ти таке кажеш, Олеже?! Звісно, потрібен. Мені. Дітям. Та ти заспокойся. Іди погуляй. Подихай свіжим повітрям, а то на вулиці майже не буваєш.

– Ти мене з дому виставляєш?! – знову посміхнувся чоловік, але, накинувши куртку, вийшов з хати.

– Господи, коли це в нього пройде? І так недобре, і так – погано, – прошепотіла Зоя Сергіївна й почала дивитися на чоловіка у вікно.

Він пішов у напрямку парку, повз магазин.

Зоя знову приступила до приготування, але за десять хвилин чоловік повернувся.

– Ти що, так і не погуляв? – здивовано запитала вона з кухні.

Але чомусь не почула відповіді…

Жінка пішла в коридор і побачила там Олега. Він сидів навпочіпки і щось зачаровано розглядав біля своїх ніг.

Зоя Сергіївна придивилася до чоловіка й застигла від здивування.

Він гладив маленьке цуценя біля своїх ніг…

– Дивись, Зоєчко, кого я знайшов, – Олег був схожий на хлопця, який вмовляв мати взяти цуценя. – Йду повз смітник, а там хтось пищить. Уявляєш? Залишили! Як так можна! У коробці сидів…

– І що? – запитала Зоя. – Що тепер?

– Давай візьмемо… Ну, куди йому подітися? А на вулиці з кожним днем все холодніше буде, – з благаючим поглядом говорив Олег.

– Ну, не знаю навіть. Може, знайти йому молодшого господаря? А поки що нехай, звичайно, поживе у нас. Не на вулиці ж його залишати, – погодилася Зоя Сергіївна і пішла варити цуценяті кашку.

Олег Іванович швидко роздягнувся і приніс цуцика на кухню.

Маля сховалося в куточок і тремтіло від хвилювання.

Але коли йому підставили до носа теплу молочну кашку, цуцик пожвавішав і почав вилизувати миску.

– Так ти не наїсися, – ласкаво промовив Олег Іванович, намагаючись підсунути цуценя мордочкою до миски.

Цуценя швидко зрозуміло, що кашка смачна і стало їсти.

Подружжя раділо. Вони поставили в кутку кухні і миску з водою. А потім Зоя Сергіївна постелила у коридорі коврик, де передбачалося, що цуценя спатиме.

Але в першу ніч воно трохи поскавчало, мабуть, від самотності. Олег Іванович сидів з цуциком, гладячи й заспокоюючи малюка.

– Ну і що? Тепер ти в нас годуючий батько? – усміхалася Зоя Сергіївна. – Що, зібрався всю ніч тут з ним сидіти?

Вона дістала з антресолі свою стару хутряну шапку і дала чоловікові.

– На ось, жертвую заради такої благородної справи.

Цуценя поклали в шапку, а зверху його прикрили вовняною хусткою. На подив, згорнувшись клубочком, воно швидко заснуло у такій «теплій нірці».

– Ну, ти молодець, вигадала ж… – захоплено сказав чоловік.

– А, все одно я її вже не ношу. На користь пішла. Цуценя, звичайно, швидко виросте, але хоч поки що звикає, і сама спати буде і нам спати дасть. Все, ходімо лягати. Вимикаю світло.

Світло вимкнули, всі вляглися. Але Олег Іванович ще деякий час прислухався до кожного шереху, хоча цуценя спало спокійно.

Минали дні, собачка росла, а Зоя Сергіївна раділа: чоловік так був зайнятий вихованням Лариси (так назвали дівчинку-малятку), що не було часу думати про щось інше.

– Ой, дівчата, – розповідала вона сусідкам у дворі. – Мій же ж так привʼязався до собачки, що ні про яке віддавання її в інші руки не могло бути й мови.

– Та залиште Лариску собі, не обʼїсть вона вас. Прогодуйте. Велика вона не виросте. Виховаєте, буде слухняним песиком вам на радість, – запевняли сусідки.

– Правильно, правильно, – погоджувалась Зоя Сергіївна. – Аби Олег не сумував. А то ж у квартирі справ небагато. Зайнятися треба чимось. Не думала, що він такий любитель тваринок. Треба ж…

Олег Іванович після появи Лариси змінився. Якось подобрів, повеселішав, став зговірливим і поступливим. Що не спитає його дружина, на все згоден.

– Дякую тобі, Зоєчко… – якось сказав він, граючись вдома з Ларискою.

– За що, Олеже? – здивувалася Зоя Сергіївна.

– За нашу Лариску. Розумієш, у дитинстві мені не дозволяли заводити ані цуценя, ані кішку. У нашого батька була непереносимість. Потім я вчився, пішов на службу, а коли одружився, то моя дружина, Віра, хоч і добра жінка була, але дуже охайна, сама – медик. І ніяк не хотіла мати тваринок а домі. Навіть і розмовляти не можна було на цю тему, – розповідав Олег. – Не будеш же ж з нею через це сваритися?

– Так ніколи нікого й не тримали? – здивувалася Зоя Сергіївна.

– Ніколи. А тепер я розумію собачників, за що вони люблять своїх вихованців. Скільки радощів приносять вони! – сміявся Олег Іванович, кидаючи Ларисці м’ячик.

Собачка смішно біла за м’ячем і ніяк потім не хотіла його віддавати господареві.

– Щось погано ти виховуєш її, – посміхалася Зоя Сергіївна. – Чи собачка наша жадібна. Га? Лариско?

Лариска дивилася на хазяйку, повернувши голову на бік, а Олег Іванович сміявся, як дитина і говорив:

– Дивись, як уважно дивиться! Розумна, значить. А навички ми ще відпрацюємо. Які наші роки. Так? Ларсочко?

Він підхоплював собаку і питав дружину:

– Ми йдемо гуляти в парк. Ти з нами?

– Ні, я поки що одяг попрасую. А потім пиріг спекти треба. Завтра до нас онуки прийдуть на оглядини. Я з вами наступного разу…

Олег Іванович виводив Ларису й акуратно переносив цуценя через дорогу в парк. Дружина дивилася на них із вікна й посміхалася.

– Треба ж. А всього лише маленький песик. Наздоганяє дитинство мій Олежик. Не дограв, не полюбив когось. От навіть хоч би цю щасливу собачку… Пощастило малюку.

…Минуло майже пів року, коли в будинку з’явилося й кошеня. Ініціатором цього була вже хазяйка. Завелися під мийкою звідкись мишки, що раптово з’явилися.

Що тільки не робили вони.

– Все. А це моє кардинальне рішення. Краще кішку годуватиму, аніж мишей. Лізуть біля труб, мабуть. Перевіримо кішку в дії, – заявила якось Зоя Сергіївна, принісши від сусідів сіре кошеня.

– І що, Зоє, ловитиме? – з недовірою дивлячись на пухнастий грудочку з вусами, запитав Олег Іванович.

– Звичайно. Мишки навіть на запах кішки не підуть, – запевняла Зоя Сергіївна.

– А як же ж Лариса? Чи порозуміються вони? – стурбувався Олег Іванович.

– Звичайно. Ще й дружитимуть, і спатимуть разом, – сказала дружина.

Тепер подружжя вечорами майже не дивилося телевізора. Було на дещо цікавіше дивитися. Кошеня так сподобалося Ларисі, що вона не відходила від нього. За тиждень вони вже гралися в м’яча, їли з однієї миски.

Лариса подружилася Мурчиком, і вони були нерозлучні.

– Ох, розумні вони, однак, – дивлячись на кошеня й Ларису, що спали на дивані, говорила господиня. – Ми їм у коридорі постелили, а вони на наш диван залізли.

– Ну, годі тобі, Зоє, – просив за хвостатих чоловік, притулившись бочком на дивані з собачкою та кошеням. – І нам тут місця вистачить.

– Звісно, вам вистачить, а я на своє крісло сяду. Вас турбувати мені ніяково прямо. Ось кажуть, що кішки та собачки з усіх членів сім’ї обирають собі одного господаря, і схоже, що вибрали вони обидва тебе, – говорила Зоя Сергіївна. – Я всіх годую, за всіма перу, прибираю. А господар у них – ти. Де справедливість?

Зоя Сергіївна навмисне робила ображений вигляд, але ненадовго. Подружжя сміялося, дивлячись на своїх вихованців, обійнявши сплячих на дивані.

Ларису й Мурзика любили і діти, і онуки Зої та Олега. Вони довго гралися з кошеням, і Лариса не відставала, підносячи свій улюблений мʼячик до ніг господарів.

– Весело як у вас, йти не хочеться! – говорили онуки. – А ми ось поки що вчимося. Нам не до цуценят і кошенят.

– Нічого, і ваша пора прийде, – заспокоював їх Олег Іванович. – Ось вийдете на пенсію, весь час тоді ваш… І зараз поки до нас погратись приходьте. Ми раді всім!

КІНЕЦЬ.