– Зоя заміж вийшла? А в селі ніхто не знає про це, – здивувалася сусідка. – Це вони з нашим батьком так вирішили, одружитися тихо, в місті, щоб не витрачатися на весілля і, щоб плітки не ходили, – пояснила Дарина. А наступного дня сусідка виглядала через паркан Зоїного чоловіка. У цей момент з будинку вийшов Юра.

Як тільки наступав серпень місяць, Клавдія Миколаївна втрачала сон і спокій. Літній жінці доводилося охороняти свою грушу в саду. Справа в тому, що такого врожаю як у неї, не було по всій окрузі.

До того ж, груші була настільки солодкі і соковиті, що навіть дорослі не могли втриматися, проходячи повз «медового» дерева, що вже говорити про дітлахів.

Не те, щоб старенькій було шкода врожаю, просто вона дуже не любила коли у неї в саду беруть щось без дозволу. «Хочеться тобі, наприклад, груші зірвати, або жменю вишень, підійди попроси. Навіщо ж брати, не питаючи?» – міркувала жінка, сидячи в засідці недалеко від дерева.

Її думки перервав чийсь тихий шепіт. Одягнувши швидко окуляри, жінка помітила двох дівчаток, які тихо підкралися до дерева.

– Ах ви нишпорки! Я вам зараз покажу! – промовила старенька.

– Де ваші батьки?

– Наш батько вдома, а мами у нас немає, – спокійно відповіла світловолоса дівчинка, яка була трохи молодша.

– Скажіть, а вам дійсно шкода дві груші? Вони ж пропадають у вас прямо під деревом. Ви ж не зможете всі їх з’їсти!

Питання дитини ввело Клавдію Миколаївну в ступор.

– Мені не шкода! Просто, чому ви без дозволу берете?

– Але ж у вас темно в будинку. Ми знайомитися йшли до вас, але побачивши, що світло не горить вирішили, що ви вже відпочиваєте, – сказала старша.

– Знайомиться? А чиї ж ви будете? – поцікавилася жінка.

– Сусідки ваші! Мене звуть Даринка, а це моя сестричка, Любочка, – сказала молодша дівчинка.

– Добре! – розпливлася в усмішці Клавдія Миколаївна. – Ходімо до мене, я пригощу вас смачним грушевим варенням!

Старенька поставила чайник. П’ятирічна Даша, була дуже товариською. За п’ять хвилин дівчинка розповіла старій про те, що їхній тато Юра, одружився на тітці Зої, і тепер вони будуть жити тут.

– Треба ж. Зоя заміж вийшла? А в селі ніхто не знає про це, – здивувалася жінка.

– Це вони з нашим батьком так вирішили, одружитися по-тихому, в місті, щоб не витрачатися на весілля, – пояснила Даша.

– Ну і правильно! Нічого зайві розтрати робити! – підтримала сусідка. – А де ж ваша мама, діточки?

– Мами немає. Вона поїхала від нас як тільки Даша з’явилася на світ. З тих пір ми живемо з батьком, – сумно промовила Люба.

– Боже мій! Що ж це твориться? – сплеснула руками стара. – Бідні мої дівчатка! Ви їжте варення, а я вам назбираю груш додому.

На наступний день, Клавдія Миколаївна, ледве дочекалася ранку, щоб піти до сусідки Зої. Вона була рада, що Зоя нарешті вийшла заміж. Адже жінці було вже далеко за тридцять, а женихів особливо ніколи у неї не було.

– Зоє! – крикнула стара через паркан.

– Доброго ранку, Клавдіє Миколаївно! Чим зобов’язана настільки ранньому візиту? – посміхнулася жінка.

– А то ти не знаєш? Дівчатка вчора приходили твої, знайомиться. Що ж ти мовчки вийшла заміж, навіть мені не сказала?

– Якось все несподівано сталося. Ми з Юрою всього місяць тому познайомилися. Та й не хотіла, щоб плітки різні по селу ходили.

– Зоє, а не поспішила ти? Малознайомий чоловік, та ще й з двома дітьми. А якщо він пройдисвіт якийсь? – спитала стара.

– Скажете теж! Юра порядна людина. Он, дочок сам на ноги піднімає, дружина втекла від нього, кинувши дівчаток.

У цей момент з будинку вийшов Юра. Клавдії Миколаївні відразу не сподобався його погляд. Якийсь він був злий і похмурий. Чоловік подивився спідлоба на сусідку і пішов до умивальника.

– Побіжу, ніколи мені базікати, – прошепотіла Зоя і побігла з рушником до чоловіка.

Стара похитала головою і пішла додому. Їй стало шкода Зою, адже жінка була дуже довірливою і доброю, а цей Микола, точно пройдисвіт. Навіть не привітався з сусідкою.

Минуло кілька місяців. Зоя все рідше показувалася на людях, а скандали в її будинку стали чутні все частіше. Якось пізно ввечері, до Клавдії Миколаївни постукали у вікно.

– Хто там? – злякано запитала жінка.

– Це ми. Пустіть нас? – почула стара голос Даринки.

– Милі мої! Що трапилось?

– Тато дуже лаявся, а потім вигнав маму Зою з дому. Ми шукаємо її, може вона у вас? – запитала Любочка.

– Ні, діточки. Не було у мене Зої. За що ж він вигнав бідолаху з власного будинку?

– Став кричати, що борщ пересоленний, а потім, пішло-поїхало, – пояснила Люба. – Він і з нашою мамою завжди сварився. Даша не пам’ятає цього, а я добре пам’ятаю. Напевно, наша рідна мати і втекла через це. Ми боїмося, що і мама Зоя втече від нас.

– Що ви? Нікуди не втече вона. Зоя у себе вдома. Ось з вашим батьком потрібно щось робити.

Старенька не відпустила дівчаток додому, а поклала спати у себе. Жінка не могла заснути і вийшла у двір подивитися, чи немає де сусідки. На дворі стояла тиха, ясна ніч. У вікнах сусідів так само було темно. «Гаразд, вранці розберуся з цим пройдисвітом,» – вирішила Клавдія Миколаївна.

Рано вранці, до старенької прибігла перелякана Зоя. Жінка була дуже засмучена і заплакана.

– Пішов він від мене! Втік серед ночі, і діток забрав, – розплакалася сусідка.

– Дівчатка у мене сплять. Нікуди він не забрав їх. А з чого ти взяла, що Юрій втік? Може бродить десь?

– Речей його немає. Та й гроші пропали.

– Ох, Зойка! А я ж попереджала! Що ж тепер з бідними сирітками буде? Треба ж, як не пощастило дітям з батьками. Спочатку мати кинула, а зараз батько.

– Я не кину їх, ніколи! Знаєте, Клавдіє Миколаївно, я навіть рада, що так все сталося. Адже Микола не давав нам спокійно жити. Кожен день тільки сварки і скандали.

– Ти в своєму розумі? Навіщо тобі чужі діти? – дивувалася баба.

– Ви не зрозумієте. Я самотня, а дітей цих щиро люблю, як своїх власних.

– Ну так залиш собі молодшу, Даринку, а Любу віддай в інтернат. Все ж легше буде! – радила стара.

– Що таке ви говорите? Як я можу розлучити рідних сестер? Та й люблю їх однаково! Нічого, якось проживемо, головне, щоб Юра більше не повернувся.

– Ти, Зою, не бійся його! Якщо повернеться, ми тебе не дамо в образу!

У цей момент, з хати вийшла сонна Даринка.

– Мамочко, де ти була? Ми злякалися, що ти кинула нас, – дівчинка обняла Зою.

– Що ти, рідненька? Як я могла? – жінка поцілувала доньку. – Не бійся, я ніколи не залишу вас!

З тих пір, Зоя, стала жити зі своїми прийомними дітьми. Жінка даремно боялася повернення Юрія. Він поступив, як справжній боягуз, навіть на розлучення не з’явився. Клавдія Миколаївна, допомагала своїм сусідам чим могла. Адже жінка була теж самотньою і прив’язалася до дівчаток всім серцем.

КІНЕЦЬ.