Поїзд знову відклали на дві години. Зоя зітхнула і подивилася на годинник, ніби він покаже інший час на відміну від великого табло, що було прямо перед її очима.

– Може, зовсім відмовитися від поїздки? – подумала Зоя, але відігнала ці думки.

Ще місяць тому вони домовилися із сестрою, що Зоя приїде на вихідні у рідне місто.

Буде річниця, як не стало матері, та й просто давно вже вони не бачилися.

Зоя в молодості поїхала зі свого міста, шукаючи кращого життя, але якось це життя не склалося.

Двічі Зоя виходила заміж, не вжилися обидва рази.

Дітей, як виявилося, народити Зоя не могла. Із роботою теж все просто – все життя Зоя працювала вчителькою початкових класів.

Як виявилось, Зоя зовсім не амбітна, не карʼєристка.

– Та що це я на себе наговорюю, – усміхнулася своїм думкам Зоя. – Це все погода винна. Дощем і навіває мені сумні думки.

Чоловік, який сидів поруч у залі очікування знову заснув і в черговий раз поклав голову Зої на плече. Зоя смикнула плечем, чоловік прокинувся.
– Ще раз вляжетесь на моє плече, будете зобов’язані на мені одружитися! – пожартувала Зоя.

– А я й не проти, – остаточно прокинувся чоловік. – Мене звуть Володимир, я повертаюся з відрядження. А вас як звуть?

– Зоя, – зніяковіло посміхнулася Зоя і вперше уважно подивилася на чоловіка.

На вигляд чоловік був на пару років старший за неї з сивиною на скронях, невелика повнота не псувала його постави.

– А дружина ваша не буде проти, якщо ви одружитеся зі мною? – засміялася Зоя.

– А немає в мене дружини, – чітко сказав Володимир.

– Усі ви у відрядженні холостяки, – махнула рукою Зоя.

– Не стало її рік тому, – зі скорботним обличчям відповів Володимир.

– Вибачте, не хотіла вас образити, – Зоя аж почервоніла.

– Так, гаразд, це ви мене вибачте. Давайте говорити про погоду. Але й дощ. Все ллє і ллє. Коли заспокоїться?

– А хто ж його знає, може й добу бути.

Ось так у розмовах непомітно пролетіло дві години. Жіночий голос оголосив, що поїзд затримується до ранку через якусь незвичайну ситуацію на коліях.

– Доведеться йти в готель, – розвів руками Володимир.

– А мені доведеться відмовитись від поїздки, – сумно сказала Зоя і запропонувала Володимиру: – Навіщо вам іти в готель, поїхали до мене, у мене є гостьовий диван, виспитеся, а вранці вже поїдете…

…Три наступні роки Зоя з Володимиром дзвонили один одному, листувалися в інтернеті. Володимира більше не відправляли у відрядження до міста, де жила Зоя. А Зої їхати було довго й дорого.

Ось і розвивався роман Зої та Володимира у листуванні.

Часто Володимир писав:

– Ось би ти приїхала до мене. Я б тобі показав своє місто, свої улюблені місця. Але ж ти не приїдеш…

Володимир цікаво розповідав про своє місто, про те, де сам любить гуляти, про улюблене кафе, про пам’ятки. Здавалося, Зоя вже знала місто Володимира в деталях.

І одного разу вона зважилася, купила квиток і поїхала до коханого чоловіка, не попередивши його.

Ще на вокзалі вона сфотографувалася так, щоб було видно назву міста, і відправила фото Володимиру, підписавши:

«Сюрприз!»

Реакції не було. Зоя набрала номер телефону Володимира і раптом зрозуміла неймовірне – її номер заблоковано!

Заблоковано було все й скрізь.

Зоя розгублена стояла і не могла збагнути, що робити далі.

– Ну що ж, значить, не моя це доля, – подумала Зоя і попрямувала у вже заброньований готель.

Цілий тиждень Зоя гуляла містом, впізнавала ті місця, про які так гарно розповідав Володимир.

Вона не шукала спеціально зустрічей із Володимиром, але десь глибоко-глибоко у підсвідомості теплилася надія зустріти його ненароком на вулиці й запитати:

– Якого біса?

Увечері Зоя їхала додому, а вдень ішла вулицею просто так, без жодної мети.

Була субота, люди нікуди не поспішали, погода була чудова, Зоя сумувала. І раптом вона побачила знайому назву кафе, гріх було не зайти. Кафе було повне, дві компанії щось святкували.

Зої дістався столик у кутку, вона пила каву і відчувала свою самотність, та уже й шкодувала, що приїхала в це місто, що зайшла в це кафе.

Гучне: «Гірко!», змусило її звернути увагу на одну із компаній.

Зоя з подивом побачила свого Володимира. Він цілувався з жінкою.

Жінка була негарна, повнувата.

Зоя зморщила носа:

– Оце на неї він мене проміняв?

Зоя розплатилася і зайшла в туалет. Слідом зайшла та сама жінка.

Зоя не втрималася, й запитала:

– Заміж виходите? Вітаю!

– Дякую! Якось нещиро ви говорите. Заздрите? – засміялася жінка.

– Мабуть, – знизала плечима Зоя.

– Не заздріть. Ми вже двадцять п’ять років одружені, ювілей відзначаємо, – сміх жінки був дуже дивний.

Зоя скривилася й запитала:

– Чому не заздрити? Стільки років прожити у щасливому шлюбі, це ж чудово!

– Ой та годі вам. Чоловік мій ще той ласий до пригод. Тільки в моїх твердих рукавицях і тримається наш шлюб, – жінка поправила макіяж і викотилася в залу.

…Зоя їхала на вокзал і думала:

– А взагалі-то непогану відпустку я провела! І про цього пройдисвіта все зрозуміла і місто побачила. А так би ніколи й не вибралася кудись, і жила б далі в рожевих окулярах…

КІНЕЦЬ.