Зоя була жінка строга і небагатослівна.

Працювала ветеринаркою і сама піднімала трьох синів. Чоловіка її не стало, коли молодшому синові не було й року, і з того часу Зоя все тягла сама.

У душі Зої здавалося, що їй далеко за сорок, насправді, їй було трохи більше тридцяти, але Зоя почувала себе набагато старшою.

Вона працювала з ранку до ночі, намагаючись забезпечити синів усім необхідним.

Треба віддати належне її старшим синам Ігорю та Мишкові, вони у всьому допомагали матері. Незважаючи на те, що одному було 11 років, а другому 9.

Молодший Іванко ходив у перший клас, але саме він завдавав жінці найбільше клопоту.

Навчання у хлопця не задалося з самого початку.

На уроках він “ловив ґав”, а вдома, коли настав час робити домашнє завдання, або вдавав, що занедужав або просто категорично відмовлявся виконувати задане.

Зоя терпляче намагалася прищепити синові хоч якийсь інтерес до навчання, але все було марно.

Іванко не піддавався ні на вмовляння, ні на що.

З того часу, як хлопчик пішов до школи, Зоя була там частою гостею. Тому що якщо вчитися Іванко не хотів, то всі інші ази шкільного життя він вбирав моментально.

Сюди входили і сварки, і багато чого за що батьків, зазвичай, викликають до школи.

Пощастило, що учителем Іванка був Ігор Олександрович, людина терпляча й відповідальна.

Ось з ним у Зої і сталося кохання.

Як? Вона сама не зрозуміла.

Спочатку вони бачилися тільки в школі, та кілька разів зустрічалися на вулиці.

Зої, Ігор Олександрович подобався, але не більше. До того моменту, коли він прийшов до неї зі своїм песиком.

Зоя прописала процедури, які слід було робити щодня протягом тижня.

Ігор як відповідальний господар не пропустив жодного дня.

Поки Зоя займалася собачкою, вони з Ігорем Олександровичем дуже багато розмовляли.

Незабаром, Зоя зрозуміла, що він не лише добрий учитель, а й дуже багатостороння особистість.

Вони з Зоєю розмовляли про все і Зої це дуже подобалося, а ще Ігор міг зробити будь–яку чоловічу роботу, що характеризувало його як чудового господаря.

Зоя зрозуміла це після того, як він полагодив у ветклініці всі зламані розетки та ще дещо, до чого не доходили руки Зоїного помічника.

Тиждень пройшов дуже швидко.

Песику Ігоря допомога Зої була більше не потрібна і вона думала, що тепер побачить Ігоря, хіба що в школі.

Але несподівано для неї він знову зайшов до неї на роботу.

Зоя була дуже рада його бачити, та й сам Ігор, мабуть, дуже чекав на цю зустріч.

З того дня чоловік та жінка почали зустрічатися.

Афішувати свої стосунки вони не хотіли, тому намагалися поводитись обережно.

Точніше, цього не хотіла Зоя, вона дуже боялася того, що про неї подумають люди, а головне як до цього поставляться її сини.

Ігор намагався переконати Зою, що вона не повинна озиратися на людей, а повинна чинити так, як хоче саме вона, але переконання Зої були надто сильні і вона ніяк не могла змусити себе думати інакше.

Минуло пів року.

Зоя та Ігор продовжували зустрічатися. Стосунки між ними були рівними й легкими. Їм обом було дуже добре одне з одним.

Все частіше Ігор говорив про те, що хоче, щоб вони з’їхалися і жили разом, але Зоя все ще не наважувалася поговорити із синами й тягла час.

А незабаром Зоя зрозуміла, що вагітна.

Цього вона не очікувала, тому просто не знала, щой робити!

Обдумавши все, Зоя вирішила, що дитина їй не потрібна, а Ігорю вона вирішила просто нічого не говорити.

Зовсім скоро мали розпочатися канікули, і Зоя вирішила, що на цей час поїде з синами в гості до сестри і там вирішить проблему з небажаною вагітністю.

Так вона і вчинила.

Сестрі вона все чесно розповіла, але, на її подив, та Зою абсолютно не підтримала.

Марія, сестра Зої, спробувала переконати її, що вона чинить неправильно і перше, що їй потрібно було зробити, так це розповісти про все Ігореві, а вже потім вони разом повинні були вирішити як вчинити далі.

Зоя слухала докази сестри і, в душі, розуміла, що вона має рацію, але все ж таки вирішила, що вчинить так як задумала раніше.

Вона здала всі необхідні аналізи та їй призначили час процедури.

Зоя йшла до лікарні і намагалася не думати про те, навіщо їй це потрібне.

На серці було важко, але Зоя відступати не збиралася.

У палаті, куди відправили Зою, було кілька жінок.

Всі вони прийшли за тим самим, що й вона і від цього Зої ставало трохи легше. Було хибне уявлення про те, що вона робить правильно і що вона не одна така…

До години ікс залишалося зовсім небагато часу і Зоя дуже хвилювалася.

Вона вирішила вийти в коридор, щоб зателефонувати Марії й дізнатися як у них справи.

Зоя трохи побоювалася, що Іванко може щось наробити, а Марія буде до цього не готова.

Трохи поговоривши з сестрою, Зоя хотіла було повернутися до палати, але помітила, що на одному зі стільців сидить і плаче жінка.

Спочатку Зоя хотіла пройти повз, але вирішивши, що жінці, можливо, потрібна допомога вирішила підійти до неї.

– Здрастуйте, – звернулася Зоя до жінки. – Вам недобре? Може покликати лікаря?

Жінка глянула на Зою і, єхидно посміхнувшись, сказала.

– Та ні. Лікар мені не потрібен. Точніше потрібен, але зараз. А ви, що на те саме?

Зоя здивувалась безцеремонності незнайомої їй жінки, тому вирішила, що продовжувати розмову з нею не буде і тим більше не розвиватиме тему того для чого вона тут.

Вибачившись і залишивши питання без відповіді, Зоя обернулася і пішла до своєї палати.

Проте жінка не заспокоїлася.

Вона зіскочила зі стільця, наздогнала Зою і взяла її за руку, а потім швидко–швидко заговорила

– Ось ти сюди навіщо прийшла? Ну і недолуга! Ти зрозумій, діти просто так не даються! Вони для чогось дані! Ось у тебе є ще діти? Не відповідай. Бачу, що є. То що ж ти їх терпиш? Навіщо вони тобі? Та просто ти їх любиш і образити нікому не даси, правда? А ця ж дитинка, що тобі зробила? Ну відповідай!

Зоя слухала жінку і їй було по–справжньому лячно.

Вона спробувала забрати руку і піти звідти, але жінка міцно тримала.

Зрештою вона, майже бігцем, повернулася в палату, лягла на своє ліжко і спробувала забути про все, що сказала їй та жінка, але її слова ніяк не виходили в неї з голови.

Зоя лежала й плакала.

Вона раптом зрозуміла, що та жінка мала рацію.

Адже її дитина була ні в чому не винна!

Вона теж хотіла жити, дихати, радіти, кохати…

Через десять хвилин було призначено процедуру, але Зоя на неї більше не збиралася.

Вона вирішила, що народжуватиме і незважаючи ні на що постарається, щоб її майбутній малюк був щасливий.

Зоя приїхала додому пізно. Вона сіла в крісло, взяла свій телефон і зателефонувала Ігорю.

– Привіт, – сказала вона у слухавку. – Нам треба серйозно поговорити!

– О, Господи! – стрепенувся Ігор. – Кохана, що трапилося?!

– Поки що нічого, – спокійно відповіла Зоя. – Я тебе чекаю. Буде серйозна розмова.

– Вже їду, – відповів Ігор і кинув слухавку.

За пів години пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Ігор з пакетами продуктів у руках.

– От вирішив купити, може треба вам, – сказав він.

– Ігорю, я вагітна… – просто сказала Зоя.

Ігор раптом спохмурнів. Він сів і взявся за голову…

І… Ігор він зрадів!

Він пообіцяв Зої, що її синів любитиме і не ділитиме дітей на свого та чужих.

Зоя дивилася на Ігоря і… Вірила йому.

Вірила, що у них все буде добре, і вони будуть щасливі.

Вони з Ігорем почали жити разом.

Зоя даремно переживала, що її сини не приймуть Ігоря. Вони взяли його дуже добре, єдиний хто був трохи засмучений так це Іванко.

Він виразно розумів, що тепер за його навчання візьмуться подвійно і йому більше не вдасться лінуватися.

У встановлений термін Зоя народила дівчинку.

Вона дивилася на малечу і думала про те, що її могло й не бути.

Подумки вона дякувала тій дивній жінці, в існування якої їй іноді самій не вірилося, але як би там не було, вона була їй вдячна.

Вдячна за свою родину і, звичайно, за свою новонароджену донечку.

А ще Зоя повірила у дива.

Повірила, що вони обов’язково трапляються, головне в них дуже вірити…

КІНЕЦЬ.