Зоя поралася на подвір’ї, коли прийшла сусідка Люба. – Зоя, а ти що, чоловіка свого не годуєш, що він у чужої жінки вечеряє? – раптом сказала сусідка. – Та ти що таке кажеш! – здивувалася Зоя. – Та те і кажу, що сама бачила, – єхидно сказала Люба. – Ану розповідай, – зацікавиася Зоя. – А що розповідати. Пішла я вчора до нашої вчительки Валентини Дмитрівни, поговорити за свого сина. Підійшла до вікна а там вона і твій Іван, – пояснила все Люба. Зоя застигла, вона не могла повірити у почуте

 

– Зоя, а ти що, чоловіка свого не годуєш, що він у чужої жінки вечеряє?

– Та ти що таке кажеш, Люба!

– Та те й кажу, що сама на власні очі бачила.

– Ану розповідай…

– А що тут розповідати. Мій менший знову двійку по математиці отримав. Ну виправляти треба. Пішла я ввечері до вчительки – Валентини Дмитрівни поговорити. Заходжу в хвіртку, хотіла в двері постукати, та дивлюсь світло на кухні сівтиться. Ну, думаю, в кухні, значить, вона. Просто так світло світитись не буде… Підходжу до вікна, заглядаю. А вона там за столом із твоїм Іваном сидить… Ну я давай у вікно стукати, то твій одразу під стіл сховався.

– Та обманюєш ти!

– Так а чого мені обманювати? Що бачила, те й говорю.

– Та заздриш ти мені! Ти сама, чоловіка не стало, дітей одна виховуєш. А я при чоловіку, та ще й хорошому. Не гулящий він у мене, роботящий. А може, ти на чоловіка мого око поклала? – Зоя почала підозріло дивитися на Любу. – Розсварити нас вирішила, та до своїх рук прибрати. Ти дивися мені, Любо…

– Ох, і не розумна ж ти жінка, Зоя. Як твій чоловік з тобою живе…

Зоя начебто й не повірила розповіді Люби, але сумніви закралися, неприємний осад після розмови залишився. Та й ось, що дивно – Іван, вже тричі, приходячи з роботи, відмовлявся сідати за стіл. Казав, що так втомився – не до їжі.

Зоя довго сиділа на лавці біля будинку, думала – поговорити з чоловіком чи ні? Рахунок часу втратила. Коли зайшла до будинку, Іван вже давно спав. І навіть діти вляглися самостійно.

Зоя лягла поруч із чоловіком. Місячне світло освітлювало кімнату. Зоя розглядала кожну рису на його обличчі. “Та вигадала Люба все. Обмовила”, – Зої навіть стало соромно від підозр. Сон чомусь не йшов, хоча було вже глибоко за північ.

***

Цього дня Іван повернувся з роботи раніше, ніж звичайно. Зоя надивитися не могла, з яким апетитом він їсть. “Як же я чоловіка свого підозрювати могла? Точно Люба посварити нас захотіла. Ух, хай вона мені тільки на очі попадеться …” – думала Зоя.

Через два дні Іван ввечері затримувався, вже й вечеря на столі охолонула. Зоя, поспіхом одягнувшись, побігла до будинку Валентини Дмитрівни.

Перевівши дух біля хвіртки, Зоя нерішуче увійшла. Піднялася на ґанок. “Навіть не скрипнув, а в нас скрипить” – подумала Зоя. Смикнула ручку дверей. Виявилося не замкнено.

У коридорі світилося неяскраве світло, більше ніде світла не було. Погляд Зої впав на куртку, що висіла на гачку. Такі всі чоловіки у селищі носили. З кімнати долинули приглушені звуки.

У господарки будинку явно був гість. Зої стало ніяково. Вона хотіла піти. Іван, мабуть, уже прийшов додому, на стіл подавати треба. А вона тут нісенітницями займається.

Раптом Зою осяяло. Їхня донька Рита на уроках праці навчилася вишивати квіточки. Їй так сподобалося це заняття, що вона була готова весь одяг прикрасити своєю творчістю. Дісталося і батьківській курточці: усередині, на підкладці, дочка з любов’ю вишила кілька квіточок.

Тремтливі руки Зої потяглися до куртки. Зоя на мить застигла, а потім різко вивернула куртку. “Як же це? Навіщо?” – бурмотіла жінка, дивлячись на квіточки, вишиті дочкою.

Ноги Зої підкосилися, вона важко опустилася на підлогу і голосно заридала.

Через деякий час з кімнати вийшов скуйовджений і розгублений Іван.

– Зоя! Кохана, ти все неправильно зрозуміла, – сказав Іван.

– Ти сюди математику прийшов вивчати чи анатомію? Ну як, вчителька, добре викладає? – сльози текли по обличчю Зої, хоча вона ще до кінця не усвідомлювала, що сталося. Не вірила, не хотіла вірити. Зоя розвернулась і вибігла з хати.

Іван, швидко накинувши куртку і застрибнувши в чоботи, кинувся за дружиною.

– Зоя, вибач. Зоя! Це помилка. Не було нічого. Я люблю тільки тебе. Чому ти так поводишся? Люди он на лавочках сидять, дивляться.

– А хай дивляться. І знають нехай. Мені чого соромитися? Я по чужих ліжках не стрибаю і чоловіків чужих у хату не привожу. Це вам двом має бути соромно.

Валентина Дмитрівна, вчителька, приїхала до села майже три роки тому. Дівчиною вона була міською у кількох поколіннях, сільських родичів не було. Що таке село навіть не уявляла, та й уявляти не дуже хотіла. Але запропонували місце, вирішила їхати.

Сільське життя, таке сумне й безрадісне, зовсім не приваблювало молоду вчительку. Єдиним бажанням було якнайшвидше повернутися додому.

Жила Валя в будинку, поділеному на чотири господарі. Таких будинків у селі було кілька.

Місяць тому Валя піднімалася сходами свого ґанку. Стара дошка зламалася. Валя зачепилася і заплакала.Тому, що їй дуже хотілося додому до міста. До закінчення навчального року залишалося три місяці, але час, здавалося, застиг на місці.

В цей час повз її хату проходив Іван, почувши плач, він зайшов у хвіртку. За добротою душевною Іван зголосився полагодити зламаний поріг. Коли з роботою було покінчено, Валя запросила свого помічника на чай.

Іван, звичайно, був гордий такому знайомству. Він простий, сільський хлопець. Тракторист. А вона – людина освічена, “еліта” села. Валентина разюче відрізнялася від інших мешканців села.

Але повернувшись із гостей до дружини та дітей, Іван про свою нову знайому більше не думав.

За кілька днів Іван зайшов до місцевого магазину. Виявилося, що привезли вафлі, улюблені Івана. Давно їх не було. Іван купив все, що залишилося. Чомусь раптом захотілося почастувати ними Валентину.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩