Після виходу на пенсію, все частіше згадуєш минуле, пригадуєш різні моменти й ставиш оцінку власним рішенням, які приймав протягом життя. Часто, люди у старшому віці починають повчати молодших, як треба жити, щоб уберегти їх від помилок, які сам колись допустив.

Але не в кожного так. Лише на схилі літ я зрозумів, що потрібно в першу чергу думати про власне життя, а не намагатись влаштувати чиєсь. Скільки себе пам’ятаю, завжди думав і дбав про когось: про батьків, дружину, дітей, рідних. Я у досить юному віці створив сім’ю.

За кілька років народився первісток, а згодом і друга дитина. У мене не було часу й змоги, замислюватись над тим, чого ж я хочу насправді. Потрібно було забезпечувати сім’ю.

Вільний час проводив з дітьми. Майже не відпочивав. А зараз мені стукнуло сімдесят років і я розумію, що нікому до мене нема діла. Дружини давно не стало, а рідні зі мною взагалі не рахуються.

Навіть у власній квартирі я не можу почуватись цілковитим господарем. Діти поводяться так, ніби мене вже немає. Син, не порадившись, відправив до мене жити свою доньку із зятем. Він навіть не запитав, як я до цього поставлюсь. І це така вдячність за те, що я присвятив їм усього себе?

Через всю цю ситуацію, я вирішив відсудити у дітей право на свою оселю. І мені зовсім не соромно за свій вчинок. Хоча я вже не молодий і здоров’я не настільки міцне, як раніше, але хочу дожити віку в тиші та спокої, так, як комфортно мені. Звісно, після цього усі рідні на мене образились.

Лише завдяки професіоналізму адвоката, суд я таки виграв. Онука із зятем виселились з моєї квартири. Щоб мати спокій, поміняв змок на вхідних дверях.

Їм і так перейде у спадок все моє майно, коли мене не стане. А поки що, я хочу жити так, як ніколи не міг собі дозволити. Страшно й подумати, скільки неоціненного часу я витратив…

Друзі вважають мій вчинок геройством. Вони кажуть, що заздрять моїй рішучості та силі духу. Самі б хотіли так, але не наважуються. Не можуть відмовити рідним, які на них ще й правнуків повісили. Як на мене, краще пережити гнів близьких, ніж потім решту життя гніватись на себе через те, що злякався.

Переконаний, що старість – це час відведений для того, щоб нарешті бути собою і жити так, як бажає душа. Не знаю, що чекає на мене попереду, можливо, я ще пожалкую про своє рішення, але доки можу, насолоджуватимусь життям на повну. Набридло думати про когось, я й так все життя цим займався.

КІНЕЦЬ.