Знову відкрила вранці холодильник. Ніяких смаколиків, тих, що я наготувала дітям на ранок, щоб перекусили перед школою та взяли з собою, немає. Знову свекор все з’їв вночі.

З нами живе 87-річний свекор. Ми його забрали, будиночок в селі тепер буде нашою дачею, який ми весною відремонтуємо.

Самому йому вже жити важко, але моє життя з його появою в нашій квартирі перетворилося на якесь суцільне випробування, на якийсь сюр, я не знаю, як це назвати.

Спочатку я намагалася налаштуватися на позитив. Ну, людина літня, їй важко, вона ж не чужа, треба допомагати. Але з перших же днів почалися якісь дикі речі.

Свекор — нічний житель. Вдень він дрімає в кріслі, інколи мугикає собі під ніс якісь пісні 50-х років або зітхає, немов герой мелодрами.

А от вночі прокидається, ходить по квартирі, шарудить і грюкає, відкриває шафи, заглядає в усі можливі куточки, ніби шукає скарби. І, звісно, холодильник — його улюблене місце.

Вже скільки разів намагалася йому пояснити, що не можна з’їдати все підряд! Що це їжа для дітей! Він спочатку киває, робить співчутливе обличчя, а вночі знову чую, як скрипить дверцята холодильника.

— Савелію Марковичу, я ж просила! Ну що ж ви робите?! — мало не плачу я щоранку.

— Ой, доню, а я ж тільки попробував, — робить невинний вигляд, навіть рукою прикриває рот, як школяр. — Там таке смачне було, думаю, трохи візьму, ну зовсім трошечки.

Ага, “трошечки”! Якщо було м’ясо — його нема, сир — випарувався, пиріжки — прощавайте, рідненькі. Навіть салати й ті може з’їсти, хоча ніколи їх раніше не любив.

Одного разу я вирішила залишити тільки сирники — думаю, ну не буде ж він їх їсти? Зранку відкриваю холодильник — порожньо!

Свекор сидить за столом, щось жує і хитро так дивиться.

— Доброго ранку, доню. А ти знала, що сирники дуже смачні з варенням?

А одного разу, коли я вирішила запекти курку з часником, він з’їв усю шкірку! Просто обгриз її до кісток і залишив все інше.

— Ну, найсмачніше ж – шкірочка оця в курці, — пояснив він із таким виразом обличчя, ніби я сама винна, що не розумію цієї кулінарної істини.

Я почала ховати їжу. В прямому сенсі. Поклала сир у каструлю, накрила її тарілкою й поставила зверху чайник. Хліб запхала в духову шафу, молоко — в контейнер для овочів.

Вранці заходжу в кухню — а свекор сидить за столом, їсть наш сир з медом.

— Як? Де?!! — ледве не заволала я.

— Доню, ти думаєш, мене так легко обвести навколо пальця? Я ж сам дітей виховав, знаю всі хитрощі.

Чоловік махає рукою:

— Та що ти з ним зробиш? Старий вже, хай їсть, що хоче. нам же пенсію всю віддає.

— А діти що їстимуть?!

— Ну та щось знайдеться.

І от що мені робити? Замикати холодильник? Влаштовувати нічну варту? Ховати їжу на балконі? Як пояснити 87-річному чоловіку, що він не один в квартирі і що діти мають теж щось їсти, а не лише “залишки після свекра”?

Порадьте, що робити, бо я вже на межі!

Джерело