– Знову у своїх баб був? Чому не береш слухавку, коли я дзвоню тобі? – запитувала дружина, зустрічаючи Андрія у передпокої.

– Маріє, не починай, – втомлено відповів він, знімаючи черевики.

– У мене був важливий клієнт.

– Важливий клієнт? О десятій вечора?

– Вона схрестила руки на грудях.

– І від поважного клієнта пахне жіночими духами?

Андрій завмер на мить, але швидко взяв себе в руки.

– Це секретарка надушилася так, що голова розболілася, навіть кабінет провітрювали.

– Звісно, ​​секретарка. У тебе всі секретарки, – Маша відвернулась, і пішла на кухню.

– Вечеря у мікрохвильовій печі. Все охололо десять разів уже!

Андрій подивився їй услід і важко зітхнув. Колись вони були щасливі. П’ятнадцять років тому, коли познайомилися в університеті, все здавалося таким простим та зрозумілим.

Вона – студентка філфаку з копицею рудого волосся, та ластовинням на носі. Він – юрист, який подавав надії. Закохалися, одружилися на третьому курсі, винаймали маленьку квартирку на околиці.

– Я пам’ятаю, як ти готувала пельмені на плитці, – сказав він уголос, заходячи на кухню. – І ми їли їх прямо з каструлі.

Маша застигла біля раковини.

– А я пам’ятаю, як ти приходив додому о сьомій, і ми гуляли в парку, – тихо відповіла вона. – Коли це все змінилося, Андрію?

Він підійшов до мікрохвильової печі, дістав тарілку з охололою вечерею.

– Коли я став партнером у фірмі.

– Ні, – похитала головою Марія. – Все почалося раніше. Коли ти вирішив, що гроші важливіші за все інше.

– А що інше? – Він різко розвернувся до неї. – Жити в орендованій квартирі? Рахувати копійки до зарплати? Це те життя, яке ти хотіла?

– Я хотіла життя з тобою, – її голос здригнувся. – А отримала – життя з твоїм графіком роботи, та холодною вечерею у мікрохвильовій печі.

Андрій поставив тарілку на стіл, не торкнувшись їжі.

– Знаєш, що найстрашніше? – Продовжила Марія. – Я навіть не впевнена, що ти справді працюєш допізна. Може, й справді… у своїх баб.

– Припини, – він стомлено потер скроні. – Я не зраджую тебе.

– Доведи.

– Що?

– Доведи, що не зраджуєш. Покажи телефон.

Андрій машинально притис телефон у кишені піджака.

– Це особистий простір, Маша. Ми вже це обговорювали.

– Особистий простір? – Вона гірко посміхнулася. – У чоловіка та дружини не має бути особистого простору один від одного. Ми ж одне ціле, пам’ятаєш? Чи вже забув свої слова на весіллі?

Він мовчав, дивлячись у підлогу. Марія підійшла ближче, поклала руку йому на плече.

– Андрію, подивися на мене.

Він звів очі. У її погляді читався такий біль, що в нього стислося серце.

– Я все ще кохаю тебе, – прошепотіла вона. – Але ж я не можу так більше. Або ми щось міняємо, або…

– Або що? – Його голос охрип.

– Або нам краще розлучитися.

Тиша на кухні стала відчутною. Десь капала вода з крана, цокав годинник на стіні – той самий, що він купив ще студентом на блошиному ринку.

– Я не хочу розлучатися, – нарешті промовив Андрій.

– Тоді доведи. Не словами – діями.

Він дістав телефон, розблокував екран і подав їй.

– Тримай. Дивись, що хочеш.

Марія похитала головою:

– Ні. Не так. Я не хочу бути наглядачем у власному шлюбі. Я хочу бути дружиною, якій довіряють, і яка довіряє.

– І що мені зробити?

– Для початку – повернутися додому раніше. Хоча б раз на тиждень. Просто бути поряд, як раніше!

Андрій кивнув:

– Добре. Я намагатимусь.

– Не намагайся, – вона вперше за вечір усміхнулася. – Просто зроби.

Він притяг її до себе, обійняв. Від її волосся пахло яблучним шампунем, тим самим, що й п’ятнадцять років тому.

– Знаєш, – прошепотів він їй на вухо, – а пельмені з каструлі були смачніші за вечерю з мікрохвильової печі.

Марія тихо засміялася:

– У нас ще лишилася стара каструля.

– Правда?

– Так. І пельмені у морозилці теж є.

Андрій подивився на годинник:

– Вже пізно…

– На щастя ніколи не пізно, – відповіла Маша. – Будеш?

Він усміхнувся:

– Буду.

Марія дістала з морозилки пачку пельменів, а Андрій знайшов у глибині шафи ту саму стару каструлю. Вона була трохи пом’ятою, з потертою емаллю, але побачивши її, обидва посміхнулися своїм спогадам.

– Пам’ятаєш, як ти намагався навчити мене правильно ліпити пельмені? – Запитала Марія, ставлячи воду на плиту.

– Так, а ти весь час робила занадто великі, і вони розвалювалися при варінні, – Андрій підійшов ближче, обійняв її ззаду за талію. – А потім ми вирішили, що легше купувати готові.

– Зате, які це експерименти! – вона притулилася до його грудей. – Особливо того разу, коли ми додали надто багато перцю.

– І потім пили воду літрами, – засміявся він. – А сусіди знизу стукали нам у стелю, бо ми реготали, як божевільні.

Вода закипіла, і Марія висипала пельмені в каструлю. Вони стояли поруч, дивлячись, як спливають білі грудочки тіста, і мовчали. Але то була вже інша мовчанка – тепла, затишна, як раніше.

– Знаєш, – раптом сказав Андрій, – я завтра скасую вечірню зустріч.

– Правда?

– Марія повернулася до нього.

– Так. Прийду раніше, і ми можемо сходити в той парк. Пам’ятаєш, де була наша перша прогулянка?

Її очі заблищали:

– Там ще була та лава…

– На котрій я зробив тобі пропозицію, – закінчив він.

– Цікаво, чи вона все ще там?

– Завтра дізнаємося, – Марія потяглася до шафки за лавровим листом.

– Тільки знаєш що?

– Що?

– Давай без телефонів. Зовсім, як тоді.

Андрій на мить забарився, але потім рішуче кивнув:

– Давай. Я навіть залишу його в офісі.

– Не треба в офісі, – вона похитала головою.

– Просто вимкнемо, і все. Один вечір лише для нас.

Пельмені випливли, і Марія вимкнула плиту. Вони дістали старі тарілки, розлили по кухлях чай, і влаштувалися за столом, як у студентські роки – поряд, а не один навпроти одного.

– За нас? – запропонував Андрій, піднімаючи кухоль із чаєм.

– За новий початок, – усміхнулася Марія.

Вони сиділи на кухні до глибокої ночі, згадуючи минуле, і будуючи плани на майбутнє. І обидва розуміли: щось важливе, майже загублене починає повертатися.

Потрібно лише дати цьому час та місце у їхньому житті. І, можливо іноді їсти пельмені зі старої каструлі, замість вечері з мікрохвильової печі…

КІНЕЦЬ.