– Ой, все, Людко, не можу, – Катя сиділа за столом у невеликому ресторанчику, обхопивши голову руками. – Якби ти знала, як він мене дістав, цей Павлик! Бачити його вже не можу, розлучатися хочу!

– Та ти що, Кать, у тебе Пашка гарний мужик! – Заперечила Люда. – Ласкавий, добрий, все для тебе робить, та ще й молодший на чотири роки. Дочку твою ростив та виховував! Він же збожеволіє, якщо ти йому таке скажеш.

– Та я йому сто разів уже говорила: “Краще самотність, ніж жити з тобою”. Ну, правда, його липке кохання вже тут сидить, – Катя провела пальцями по горлу.

– Він, як ганчірка, я його не поважаю зовсім, дванадцять років прожили, а він досі на мене дивиться очима побитого песика, і готовий тут же послужити.

– Сама ж зробила його підкаблучником, – зауважила Люда. – Я тобі одразу казала, не затискай своїм характером молодого хлопця. Так ти ж романтики спочатку хотіла, а потім затисла його морально.

– Це він затис мене своєю любов’ю, – відповіла Катя, а потім скривила обличчя, щоб зобразити Павлика в безглуздому вигляді, – «Катюша, що ти хочеш: каву в ліжко, чи масаж ніжок?».

– Тьху, трясця його матері! І так дванадцять років на задніх лапках. Спочатку мені це подобалося, потім почало дратувати, а тепер зовсім відвернуло!

– Ось ти дивна, а я раділа б такому мужику! – Замріяно сказала Люда. – Мене ніхто так не балував.

– Ну, який він мужик? – Здивувалася Катя. – Це ж ганчірка! Я його зовсім перестала шанувати! Мені він здається якимось слимаком, який повільно до мене підбирається й ось-ось забруднить мене своєю липкістю.

– Ось таке у мене відчуття останнім часом. Чи то річ, мій Олексій був! Нахабний, гарний, зухвалий! Справжній мачо! Аж тремтіння по тілу, коли його згадую.

– Твій Льошка не мачо, а чмо! – посміхнулася Люда. – Дочку тобі зістругав, і не одружився! Гуляв, як пес, і навіть до мене чіплявся, ну ти сама знаєш, коли отримав по пиці за це.

– Кинув тебе з донькою, і пішов далі по дівках. А ти його ще прощала, повертала, плакала! Який він після цього мачо?

– Ой, ну все одно, з Льошкою було, як на американських гірках – то вгору, то вниз, такі віражі, що дух захоплювало! – Катя вдарилася у спогади.

– Навіть після моїх ридань таке бурхливе кохання було! А з цим Павликом тлію і тлію, як вугілля. Ось що, розлучуся, відзначимо тут мою самотність, підчепимо гарних мужиків, і закрутимо романи.

– «Самотність»! – передражнила Люда подругу. – Ти знаєш, що це таке? Дочці твоїй шість років було, коли тебе Льошка покинув, а Пашка одразу перехопив і обігрів.

– Це я знаю, що така самотність, коли, хоч на стінку лізь від порожнечі та непотрібності. Маринка знає, що така самотність – нам трьом подружкам уже по сорок три роки, і одна ти постійно зайнята.

– Наші діти всі виросли, роз’їхалися по інститутах, Маринина дочка заміж вийшла, всі з гнізда вилетіли. Тож у тебе вдома затишний Паша, а в нас туга та холод.

– Людмило, у нас гості, ти працювати збираєшся? – Перед Людою з’явилася адміністратор ресторану. – Ти не забула, що ти тут офіціанткою працюєш?

– Гаразд, Катько, я пішла, – прошепотіла Люда, і осмикнула формену сукню. – Не перегинай, викинь із голови своє розлучення.

– Ніде ти не знайдеш такого затишного парубка, як Паша. Знаєш таку фразу: “Що маємо – не зберігаємо, втративши – плачемо”! Подумай!

Вдома на Катю чекав затишний Паша. Він сидів перед комп’ютером у навушниках, у щось там грав, але ледве побачивши дружину, кинувся її зустрічати.

– Ти де була? – спитав він, але так і не дочекавшись відповіді, похвалився. – А я підсмажку смачну зробив! Не знаю, як вийшло, там яловичина, але м’ясо м’яке.

Знову у Каті виникло враження, що до неї підбирається слимак. Нічого чоловічого, погладшав на своїх стравах, приготованих власноруч, пальчики-сардельки, ямочки на круглих щічках, і одна на підборідді.

– Не хочу я твоєї підсмажки! – Простогнала Катя. – Все, розлучитися з тобою хочу!

– Знову твоя стара платівка: “Краще самотність, ніж жити з тобою?” – Запитав Паша. – Мені зараз піти, чи коли?

– Ось ти й тут мене питаєш, що тобі робити? Як дитина, їй-богу! – зітхнула Катя. – Ну, зроби хоч раз щось по-чоловічому, як ти сам вважаєш!

Коли двері за Пашкою зачинилися, Катя прошепотіла «ЄС!», і потрясла кулачками. Так круто, тиша, самотність, ніхто не скиглить і не підлещується.

Ліжко здається величезним, і таким затишним. Хочеться свята, та драйву. Але поки що треба подати на розлучення, що Катя і зробила. За тиждень зателефонувала Люда.

– Ти знаєш, хто зараз у ресторані у нас сидить? – таємниче спитала вона. – Паша з якоюсь дамою! Напевно, спеціально привів, щоб я тобі розповіла.

– Ну вона нічого така, років тридцять п’ять, носик кирпатий, блондинка з кучерями. Сидять і посміхаються один одному. Мені здається, він навіть не сумує без тебе! Тепер він їй ручку цілує, а вона вся почервоніла.

– Та й дідько із ним! – відмахнулась Катя. – Завтра ми гуляємо там же, ти начебто вихідна? От і добре, беремо Маринку, знімаємо хлопців! Замов столик на трьох.

– У ресторані було весело, тісно та галасливо. Тільки сиділи три дівчини за столиком зовсім одні – чоловіки, якщо й запрошували дівчат, то тих, хто молодший.

– Нікого на горизонті за весь вечір не було, навіть чоловіка, що «завалявся»! Час витрачено марно.

Через місяць відзначали там же розлучення з Пашею. Катя сиділа чорніша за хмару, ні їсти, ні пити не хотілося. Вона з надією спостерігала за чоловіками, але у бік дам знову був чоловічий ігнор.

– Ну як тобі свобода та самотність? – Запитали подруги. – Як Паша поводився на розлученні?

– Я в нього запитала: можливо він захоче все повернути назад, і не розлучатися, – Катя опустила голову. – А він не схотів, він сказав, що в нього інша вже.

– Швидко він мені заміну знайшов! Не хочу я ніякої самотності. Чомусь мені здавалося раніше, що Паша мені неприємний, але виявилося, що це просто я розпещена.

– Ну я ж тобі говорила про це, – Люда з жалем подивилася на подругу. – Пашка у тебе був золотом, а ти «слимак-слимаком».

– Не цінувала, втратила, тепер плачеш! Розумієш, не буде для нас уже ніяких мачо! Роки не ті! Хіба що альфонси.

– Та розумію, що Паша був золотом! – погодилася Катя. – Ну бувайте, дівчата, втомилася я, додому хочу.

Катя самотньо брела містом, укутавшись у свій осінній плащ. У порожній будинок не хотілося, а йти більше не було куди.

Дочка в далекому місті, в інституті, навіть не стала на бік своєї матері, підтримала вітчима, тепер навіть не дзвонить.

А зараз зустрів би її Пашка, нагодував би вечерею, укутав би в плед. «Яка ж ти Катька дурна, – подумала вона. – Яка ж ти недолуга!»

КІНЕЦЬ.