“– Що робити? Скандал закотити? Речі його надвір викинути? Чи промовчати, вдати, що нічого не знайшла?

Знаєте, як це буває – копаєшся в кишенях чоловікового піджака перед пранням, і раптом знаходиш щось таке?Ось і я так. Спочатку навіть не зрозуміла, що то за папірці такі. Розгорнула – а там путівки! На двох! До Туреччини, до п’ятизіркового готелю, все включено!

– Треба ж, – думаю, – який молодець мій Сергій! Сюрприз готує на нашу річницю!

Усміхаюся, як недолуга, уявляю собі море, пальми, романтичні вечері… А потім очі на імена впали. І посмішку з лиця, як вітром, здуло.

«Сергій Петрович Коваль та Марина Володимирівна Світлова».

Марина… Володимирівна… Світлова…

Я цю Марину знаю. У бухгалтерії у них працює, фіфа фарбована. Вічно на корпоративах довкола мужиків кола нарізає. І біля мого Сергія особливо.

– Ну, нічого собі! – Тільки й змогла видавити я.

Сіла на табурет у пральні, путівки в руках мну. У голові карусель: Як же так? За що? Чому?

Десять років разом. Десять років! Квартиру в іпотеку взяли, ремонт робили, кота завели… А він…

– Мамо, ти чого така бліда? – у дверях стояла наша тринадцятирічна Катька, уся в мене.

– Все нормально, сонечко. Іди уроки роби.

– Та зробила я вже…

– Ну тоді… телевізор подивися.

Катя знизала плечима і пішла. А я сиджу, в одну крапку дивлюсь. Що робити? Скандал закотити? Речі його надвір викинути? Чи промовчати, вдати, що нічого не знайшла?

Дзвінок у двері. Сергій прийшов, раніше, ніж зазвичай.

– Привіт, мої хороші! – кричить із порога. – А що у нас на вечерю?

«Путівки у нас на вечерю», – думаю злісно.

– Тату, привіт! – Катька повисла в нього на шиї. – А ми з Машкою сьогодні у школі…

І помчала розповідати про свої дівочі справи. А я стою в дверях пральні, путівки за спиною ховаю і не знаю – чи розплакатися, чи сковорідкою його огріти.

– Оленко, ти чого така дивна? – Сергій нарешті помітив мій стан.

– Я? Дивна? – Голос тремтів. – Ні, все нормально. Просто… знайшла щось цікаве.

І простягаю йому путівки. Він дивиться на них, потім на мене, і раптом починає сміятися!

– Ой, Олено! Ти що, правда подумала?.. – втирає сльози. – Це ж для Сергія Петровича із сусіднього відділу! А прізвище Коваль тебе не засмутило? Він мене попросив купити, у мене знижки у турагенції. Для себе та своєї нової дружини бере.

– Якої дружини? – я зовсім заплуталася.

– Так Маринка Світлова за нього заміж виходить! Вони пів року зустрічалися потай, а тепер вирішили одружитися. Медовий місяць там проведуть.

У мене коліна підкосилися. Сіла просто на підлогу.

– Господи… А я… я що навигадувала…

Сергій присів поруч, обійняв:

– Недолуга моя, ти що, правда вирішила, що я з Маринкою?.. Та ти на неї подивися – вона ж старша за мене на п’ять років!

– І взагалі… – він дістав із кишені інший конверт. – Я ось що тобі приготував. Тільки хотів до вихідних почекати.

Тремтячими руками відкриваю – а там ще дві путівки. На ті ж дати, до того ж готелю.

«Сергій Петрович Котов та Олена Олександрівна Котова».

– З річницею, кохана! – шепоче чоловік. – Думав сюрприз зробити… Петрович, як дізнався про мої плани, теж захотів поїхати туди. Ось і попросив допомогти із бронюванням.

– Тату, а можна я до бабусі на цей час переїду? – Катька підслуховувала під дверима. – А то що я сама вдома робитиму?

Ми з Сергієм переглянулись і розреготалися. Напруга останньої години відпустила, і стало так легко-легко.

– Ну й недолуга ж я! – говорю крізь сміх і сльози.

– Зате моя, – поцілував мене чоловік.

…Ввечері, коли Катька вже спала, ми сиділи на кухні та пили чай.

– Знаєш, – кажу, – адже я трохи не збожеволіла, коли ці путівки знайшла. Навіть думала твої речі викинути.

– Та вже ж, – хмикнув Сергій. – Добре, що не викинула. А то в чому б я поїхав на море?

– У купальнику! – Фиркнула я.

– І тільки? Народ би не зрозумів…

– Ну, може, ще панамку залишила б. З жалю.

Ми знову засміялася. А я думаю – як добре, що все так обернулося. І як безглуздо було підозрювати його в зраді. Адже за десять років жодного приводу не дав. А я…

– Про що замислилась? – Запитав він.

– Та ось, прикидаю, який купальник із собою взяти…

– Бікіні! – відразу відгукнувся він. – Той червоний, у якому ти схожа на…

– На корову?

– На богиню! Хоча… може, краще суцільний? А то мало хто там буде на пляжі.

– Ревнуєш? – Піддіваю його.

– А то! Я ж не хочу теж путівки в чужих кишенях знаходити.

Я жбурнула в нього кухонним рушником: – Недолугий!

– Сама такого обрала!

…Через місяць ми справді вирушили до Туреччини. Петрович із Маринкою теж були там – уже, як чоловік та дружина. І знаєте, що? Виявилося, що вона зовсім не фіфа фарбована, а дуже приємна жінка. Ми з нею навіть потоваришували.

А ще я зрозуміла одну важливу річ, що довіряти треба своїм коханим. І не шукати каверзи там, де її немає. Хоча… може, іноді варто перевіряти кишені перед пранням? Мало, які сюрпризи там заховані.

– Олено, а давай наступного року до Єгипту? – Запитав чоловік, розглядаючи рекламний буклет.

– Давай! Тільки квитки сам не купуй, гаразд? А то я якось не дуже вдало минулого разу…

– Домовилися! – сміється він. – Тільки врахуй – жодних більше перевірок кишень!

– Навіть перед пранням?

– Ну… хіба що перед пранням. Тільки, щоб гроші не випрати!

І ми знову сміємося, згадуючи цю історію. А я думаю – як добре, що все так склалося. І що в мене такий чоловік – вірний, люблячий і здатний так красиво влаштовувати сюрпризи!

Хоча ні, брешу. Сюрприз вийшов зовсім не такий, як він планував. Але хіба не в цьому краса сімейного життя? У несподіванках, у здібності разом сміятися з них, в умінні довіряти і прощати дрібні підозри…

А путівки ті я зберегла. Обидві пари. Іноді дістаю їх, перечитую імена та посміхаюся. Тепер уже без жодної гіркоти.

Тому що знаю – найкращі сюрпризи трапляються тоді, коли ми найменше на них чекаємо. І не завжди вони закінчуються так, як починаються…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.