Знаєте, іноді анекдоти стають життям. Я не вірю, що це відбулося зі мною в нашій родині. Невістка народила чорненьку дитинку. Зі старшою донечкою вона прожила майже два роки в Португалії. Приїхала звідти, і скоро з’явився животик. Я ще тоді запідозрила неладне. Але і вона, і син мовчали. І ось тиждень тому вона привела на світ дитятко з темною шкірою

Знаєте, іноді анекдоти стають життям. Я не вірю, що це відбулося зі мною в нашій родині.
Невістка народила чорненьку дитинку.
Зі старшою донечкою вона прожила майже два роки в Португалії. Приїхала звідти, і скоро з’явився животик. Я ще тоді запідозрила неладне. Але і вона, і син мовчали. І ось тиждень тому вона привела на світ дитятко з темною шкірою.
От як тепер жити в нашому українському райцентрі? Як тепер моєму сину дивитися людям в очі?
А розлучатися з Оленою син не хоче, попросив мене не втручатися.
— Мамо, прошу тебе, не треба цього, — сказав він мені того вечора, коли я, перехрестившись, сіла біля нього на кухні.
— Та як же не треба, Іване? Ти що, не бачиш?
— Бачу, — тихо відповів він. — Просто я вже давно все знаю.
Я не одразу зрозуміла.
— Що значить «знаю»? Ти про що?
Він зітхнув і потер обличчя руками.
— Я знав, що це не моя дитина.
Мене ніби струмом пронизало.
— І ти мовчав?!
— Так. Це тільки наша справа.
— Господи! Та як же так? Як ти міг це допустити?
— Бо я люблю її, мамо, — сказав син і глянув на мене так, що я навіть розгубилася.
Любить.
А я тоді сиділа й думала: а що ж мені тепер робити?
Бо ж люди вже почали перешіптуватися. Наші сусіди вже всі знають. В магазині, коли я заходжу, мені ніби й нічого не кажуть, але дивляться не передати, як. Я чую це їхнє мовчання.
І що найгірше — я не знаю, як тепер бути з цією дитиною. Я ж не чужа для неї, я бабуся. Але як прийняти?
Як це пережити?
Чи, може, я просто щось не розумію? Що мені робити?