– Оленка! Ти вдома? Ти навіть не уявляєш, що сьогодні сталося! – пролунав гучний голос Андрія з передпокою.- Мені зарплату підняли втричі, тепер будеш моєю прислугою – заявив чоловік

Олена витерла руки кухонним рушником і виглянула з кухні. Чоловік стояв посеред коридору, розмахуючи якимось папером, його очі гарячково блищали.

– Господи, ти чого шалений такий? Щось сталося? – запитала вона, помітивши його хвилювання.

– Підвищили! Уявляєш? Нарешті оцінили! Підвищили! Тепер я начальник технічного відділу! – він простягнув їй наказ. – Дивись, зарплата втричі більша за колишню! Ти розумієш, що це означає?

– Звичайно, розумію! Андрюшко, це ж чудово! – Олена щиро зраділа і зробила крок до чоловіка, щоб обійняти його.

– Ні, не розумієш, – він різко відсторонився, окинувши її оцінювальним поглядом. – Тепер усе буде по-іншому. Я тепер головний. По-справжньому головний! А ти… ти тепер будеш робити те, що я скажу.

Олена завмерла на місці. За п’ятнадцять років шлюбу вона вперше чула такий тон у голосі чоловіка. Владний, чужий, холодний.

– У якому сенсі – робитимеш те, що я скажу? Про що ти говориш? – тихо запитала вона.

– Про те, що досить тобі в твоїй поліклініці працювати. Якась медсестра… Це несолідно для дружини начальника! Завтра ж підеш і напишеш заяву про звільнення. Мені зарплату підняли втричі, тепер ти будеш моєю прислугою ,- він якось зловісно розсміявся.

– Ага,зараз, розмріявся, прислугою я… – не встигла договорити Олена.

У цей момент вхідні двері відчинилися, і у квартиру влетіла їхня дванадцятирічна донька Марія.

– Мамо! Мамо! Я сьогодні на олімпіаді з математики перше місце посіла! – але, побачивши напружені обличчя батьків, вона зупинилася на півслові.

Це був початок. Початок історії, яка змінила не тільки їхню сім’ю, а й увесь старий будинок на вулиці Будівельників, де вони прожили стільки років.

Перші тривожні дзвіночки почалися вже за кілька тижнів.Андрій повернувся з роботи з кількома великими коробками.

– Що це? – поцікавилася Олена, допомагаючи йому затягувати покупки у квартиру.

– Новий телевізор, колонку купив і кавомашину! – гордо оголосив він. – Я тепер можу собі це дозволити. І це тільки початок!

– Але ми ж збиралися спочатку Марії комп’ютер купити для навчання… У неї олімпіади на носі.

– У цьому будинку я вирішую, на що витрачати гроші! – відрізав Андрій. – І взагалі, із завтрашнього дня я забороняю тобі ходити на роботу. Нічого там копійки рахувати, коли я можу забезпечити сім’ю. Ти маєш бути вдома, створювати затишок, готувати нормальну їжу, а не ці твої вічні супи нашвидкуруч.

Марія, яка робила уроки за кухонним столом, здригнулася від гучного голосу батька. Вона ніколи не чула, щоб він так розмовляв із мамою. Зазвичай вони завжди все обговорювали разом, радилися одне з одним.

За стіною почулося обережне шаркання – це сусідка, Ніна Петрівна, підійшла ближче до стіни послухати. У старих будинках звукоізоляція була ніяка, всі розмови сусідів було чути як через гучномовець.

– А ще я записався в престижний спортклуб, – продовжував Андрій. – Начальник має виглядати солідно. І тобі треба б… – він окинув дружину критичним поглядом, – привести себе до ладу. Купи собі пристойний одяг, а не ці халати медичні.

– Та ось ще, я взагалі-то свою роботу люблю, – спробувала заперечити Олена. – Там люди до мене звикли, пацієнти…

– Які пацієнти?! – перебив він. – Ти звичайна медсестра! Тобі що, подобається горщики виносити й уколи ставити? Це принизливо для дружини начальника відділу! І взагалі, хто гроші в дім приносить, той і командує.

Через місяць квартира змінилася до невпізнання. Андрій купив нові меблі, переставив усе по-своєму. Старий затишний диван, який вони з Оленою колись обирали разом, відправився на смітник.

– Я начальник! Начальник технічного відділу! Не можу жити як жебрак! – заявив він, коли привезли новий гарнітур.

Олена мовчки розставляла нові вази – подарунок чоловіка. Красиві, дорогі, абсолютно чужі в їхній простій квартирі.

У поліклініці вона все-таки написала заяву про звільнення. Завідувачка відділення, Марія Іванівна, довго не хотіла її відпускати:

– Оленко, як же так? Ти ж найкраща медсестра! Пацієнти тебе обожнюють! Люди похилого віку тільки тобі уколи довіряють робити…

– Чоловік наполягає, – тихо відповіла Олена, дивлячись у підлогу.

– А ти сама чого хочеш? – уважно подивилася на неї завідувачка.

Олена промовчала, тільки плечі трохи здригнулися…

Увечері у квартирі зверху зібралися сусіди. Сім’я Кравченків жила над ними всі ці роки – Михайло працював водієм автобуса, його дружина Світлана працювала продавчинею в супермаркеті. Їхній син Дімка дружив із Марією з дитячого садка.

– Що з Андрюхою коїться? – хитав головою Михайло, ходячи кухнею. – Зовсім із котушок злетів! Учора зустрів його у дворі, привітався – він навіть не відповів, задер носа.

– Гроші багатьох псують, – зітхнула Світлана, розливаючи чай. – Але щоб так…

У двері постукали – прийшла Віра Миколаївна, вчителька математики з їхньої школи. Вона жила поверхом нижче.

– Я за Марію дуже турбуюся, – сказала вона, сідаючи до столу. – Дівчинка на уроках сама не своя. Сьогодні контрольну вперше в житті завалила. Але ж яка здібна! На олімпіади їздила.

– Та як тут не завалити, – втрутилася Ніна Петрівна, яка теж піднялася до сусідів. – Коли вдома таке коїться! Учора чую – Андрій на Олену кричить. Вона, бачте, не так суп зварила. А те, що вона цілий день стіни перефарбовувала за його примхою в їхній сірий колір, який сам же хотів, – це нічого!

– А пам’ятаєте, який він раніше був? – тихо запитала Світлана. – Добрий, уважний. Марію з садка завжди сам забирав, щоб Олена могла довше на роботі затриматися, якщо потрібно.

– І в під’їзді завжди лампочки міняв, – додав Михайло. – Казав – ми ж сусіди, повинні один одному допомагати…

Наступного дня Ніна Петрівна зібрала жіночу раду у своїй квартирі. Прийшли всі сусідки, навіть бабуся Клава з першого поверху.

– Треба щось робити, – рішуче заявила Ніна Петрівна, розливаючи всім чай. – Олена зовсім збожеволіла, а Андрій як із ланцюга зірвався. Учора чую – заборонив їй із подругами зустрічатися. Каже, не солідно дружині начальника з медсестрами та продавчинями спілкуватися.

– Може, його налякати якось? – запропонувала Світлана. – Михайло міг би поговорити з ним по-чоловічому…

– Ні, – похитала головою Віра Миколаївна. – Тут інше потрібно. Пам’ятаєте, яким він раніше був? Може, спробувати нагадати йому?

– І Оленку на руках носив, – вставила бабуся Клава. – Я з першого поверху бачила, як вони вечорами гуляли. Він їй квіти щотижня купував, прямо з зарплати.

– А як Марійку любив! – підхопила сусідка з третього поверху. – Щовечора казки читав. У мене син тоді маленький був, я все чула – такий голос добрий був у Андрія…

План з’явився несподівано. Вирішили діяти тонко, усім домом…

Михайло підстеріг Андрія біля під’їзду рано вранці:

– Слухай, друже, мені тут підвищення світить. На новий автобус хочуть перевести, імпортний. Тільки я сумніваюся…

– Чого сумніватися? – усміхнувся Андрій. – Бери, поки дають! Гроші на дорозі не валяються.

– Та от боюся, як би носа не задерти. Є в нас один водій – отримав нову машину, так зовсім іншою людиною став. Дружину за людину не вважає, з друзями не спілкується. Гидко дивитися. Був нормальний чоловік, а став…

Андрій насупився і швидко пішов.

Увечері Світлана покликала Олену до себе на чай:

– Знаєш, у моєї начальниці схожа історія була. Чоловік розбагатів і зовсім знахабнів. Командував нею, принижував при всіх. А потім його з посади зняли – і знову людиною став. Тільки пізно було, дружина не пробачила. Пішла до іншого, який її поважав завжди, і в горі, і в радості.

Олена мовчала, але пальці, що стискали чашку, побіліли від напруги.

А Віра Миколаївна тим часом дала дітям твір на тему “Мій тато”. Твір Марії читали всім класом:

“Раніше мій тато казав, що в житті головне – не гроші, а любов і повага. Він завжди захищав слабких і допомагав усім сусідам. А тепер він змінився. Каже, що головне – це статус і влада. Але я знаю, що мій справжній тато десь там, усередині. Він просто загубився і обов’язково знайде дорогу додому.”

У неділю сталося відразу кілька подій.

Андрій прокинувся в поганому настрої – напередодні на корпоративі колеги шепотілися за його спиною, обговорюючи, як сильно він змінився після підвищення.

– Сантехніка викликати не будемо, – заявив він дружині, помітивши, що кран на кухні підтікає. – Не вистачало ще, щоб увесь будинок пліткував, що начальник техвідділу з простим краном впоратися не може.

– Андрюшо, може все-таки зателефонуємо Петровичу? Він же завжди нам допомагав… – обережно запропонувала Олена.

– Забудь! Я сам! – відрізав він, дістаючи новенький набір інструментів.

Через п’ятнадцять хвилин пролунав оглушливий свист, і струмінь води вдарив у стелю. Андрій намагався перекрити вентиль, але тільки робив гірше. Вода стрімко заливала підлогу, просочуючись до сусідів знизу.

– Дзвони в аварійку! – крикнула Олена, намагаючись утримати натиск води.

– Не потрібно нікого кликати! Я сам упораюся! – вперто твердив Андрій, хоча вода вже затопила всю кухню.

Через п’ятнадцять хвилин у двері відчайдушно забарабанили. На порозі стояла Віра Миколаївна, з її стелі лило як із відра:

– Андрію Петровичу! У мене вся квартира пливе! Що ж ви робите?

Олена мовчки набрала номер аварійної служби. За двадцять хвилин літній сантехнік Петрович швидко перекрив воду й оцінив збитки:

– Ех, Андрію, що ж ти робиш? Хіба ж можна було без досвіду за такий ремонт братися?

– Я начальник…! – усе ще намагався зберегти обличчя Андрій. – Я маю вміти…

– Начальник ти чи ні, а сантехніка – це особлива наука, – похитав головою Петрович. – Тут досвід потрібен, а не посада.

Віра Миколаївна стояла в дверях, з її волосся капала вода:

– Андрію Петровичу, але ж раніше ви вміли визнавати свої помилки. У цьому була ваша справжня сила. Пам’ятаєте, як два роки тому зізналися, що неправильно рішення на олімпіаді Марійці підказали? Ось це був вчинок справжнього чоловіка…

Увечері в Марії піднялася температура. Андрій хотів викликати платного лікаря, але Олена мовчки дістала фонендоскоп, який принесла з роботи, і звично взялася за справу. Вона спокійно і впевнено оглянула доньку, зробила компрес, дала потрібні ліки.

– Матусю, – прошепотіла Марійка, – я так сумую за тобою. За твоїми чергуваннями, за твоїми розповідями про роботу…

Андрій сидів у новому шкіряному кріслі і дивився, як дружина бореться з хворобою. Її рухи були чіткими і впевненими – роки практики. А головне – вона робила це з такою любов’ю, з такою гідністю…

О третій годині ночі, дивлячись на сплячу доньку і змучену, але не зломлену дружину, він раптом зрозумів. Зрозумів, який був дурний і сліпий. Його уявна “влада” виявилася порожньою поруч зі справжньою силою – силою любові, турботи і професіоналізму.

Вранці, коли Олена збиралася в аптеку по ліки, Андрій перегородив їй шлях:

– Почекай. Нам потрібно поговорити.

Вона зупинилася, звично опустивши очі.

– Олено, подивися на мене, – тихо попросив він. – Я був неправий. У всьому неправий. Ця клята зарплата… вона мене з розуму звела. Я уявив себе якимось особливим, а насправді став просто нікчемним чоловіком і батьком.

Олена повільно підняла погляд:

– Пам’ятаєш, що ти сказав місяць тому? “Мені зарплату підняли втричі, тепер ти будеш моєю прислугою”… А я тоді подумала – невже всі ці роки ти так до мене ставився? Просто не міг висловити, поки залежав від моєї зарплати?

– Ні, що ти! – Андрій схопив її за руки. – Я сам не розумію, що на мене найшло. Немов інша людина в мені оселилася. Зарозуміла, зла, чужа… Пробач мене, якщо зможеш.

У цей момент зі своєї кімнати вийшла Марія. У неї все ще був жар, щоки горіли, але очі дивилися уважно й серйозно:

– Тату, ти повернувся? Ти знову наш тато?

Цілий місяць у їхній квартирі тривав ремонт. Тепер уже не для когось, а для затишку. Андрій сам перефарбував стіни в теплий персиковий колір – такий, як хотіла Олена.

Марія нарешті отримала новий комп’ютер для навчання. А ще батько став знову допомагати їй із математикою вечорами, як раніше.

Олена повернулася в поліклініку. Завідувачка прийняла її з розпростертими обіймами:

– Я знала, що ти повернешся! Такі фахівці на дорозі не валяються.

У вихідні у дворі будинку знову стали збиратися сусіди – смажили шашлики, співали пісні, спілкувалися. Андрій більше не вважав це “несолідним”. Навпаки, він зрозумів, що саме тут, серед простих і щирих людей, йому по-справжньому добре.

Михайло справді отримав свій новий автобус, але залишився таким самим відкритим і доброзичливим. Вони з Андрієм часто згадували цю історію, сидячи вечорами на лавочці у дворі:

– Знаєш, Михайле, я ж реально думав, що якщо отримуєш більше грошей, то стаєш кращим за інших, – зізнавався Андрій.

– А виявилося навпаки – мало не став гіршим за всіх, – підморгував друг.

Минуло півроку.

У квартирі Андрія та Олени зібралися гості – відзначали день народження Марії. Дівчинка щойно повернулася з міської олімпіади з математики, де посіла перше місце.

– За нашу розумницю! – виголосив тост Андрій. – І за мою кохану дружину, яка завжди в мене вірила. Навіть коли я сам у себе вірити перестав.

Ніна Петрівна, яка сиділа на чолі столу, задоволено кивала. Їхній будинок на вулиці Будівельників знову став місцем, де живе справжня любов і взаєморозуміння.

Пізно ввечері, коли гості розійшлися, Олена та Андрій вийшли на балкон. Весняне повітря було свіжим і чистим.

– Знаєш, – сказав Андрій, обіймаючи дружину, – я зрозумів одну просту річ. Неважливо, скільки ти заробляєш. Важливо, хто ти є насправді.

– І хто поруч із тобою, – додала вона, притискаючись до його плеча.

А з-за стіни долинав голос Ніни Петрівни, яка розмовляла телефоном:

– Ні, Оксано Іванівно, можете не хвилюватися. У нашому будинку тепер усе добре. Усі на своїх місцях. А гроші… Що гроші? Вони всього лише допомагають жити трохи легше, але не можуть замінити справжнє кохання.

У цей момент із верхнього поверху почулася музика – Кравченки, як завжди, увімкнули старий програвач. І весь будинок наповнився теплом і затишком, які не купиш ні за які гроші

Джерело