– Мишко, а ти не пам’ятаєш, куди поділася друга пачка гречки? – Іра перебирала вміст кухонної шафи. – Учора дві купила, а сьогодні одна.

– Може, ти купила одну? – чоловік гортав новини у телефоні, сидячи за кухонним столом.

– Та ні. Точно дві. І чек є, – Іра дістала з кишені складений навпіл чек. – Дивись.

Мишко миттю глянув на папірець:

– Ну, не знаю. Може, в іншу шафу поклала?

– Та оглянула вже скрізь, – Іра зачинила дверцята. – Дивно це.

Вона присіла до столу і замислилась. Минулого тижня кудись подівся пакет макаронів. Потім зникла рослинна олія. Іра списувала це на свою розсіяність – робота забирала багато сил, іноді вона справді могла щось забути.

Але ж гречка. Це вже надто. Вона чудово пам’ятала, як ставила обидві пачки поряд на полицю. У магазині спеціально взяла дві – по акції йшли, та й запас ніколи не завадить. А тепер одна кудись зникла.

– Знаєш, що я помітила? – Іра постукала пальцем по столу. — Пропадати почало після того, як твоя мама стала до нас частіше заходити.

– Тільки не починай, – насупився Мишко. – Іра, не переймайся ти так, це лише пачка гречки. Мама завжди сама нам щось приносить. Навіщо їй брати наші продукти?

Справді, Тетяна Львівна часто з’являлась із гостинцями. З невісткою у неї склалися цілком добрі стосунки. Коли Іра виходила заміж, подруги лякали:

“Намучишся зі свекрухою!” Але все виявилося зовсім не так.

Тетяна Львівна трималася привітно, до молодої родини не лізла, порадами не докучала. Часто заходила у гості, допомагала із прибиранням. Іра навіть раділа: пощастило зі свекрухою.

І раптом ці зникнення.

– Гаразд, може, правда здалося, – Іра встала з-за столу.

Вона намагалася про це не думати, але “дива” тривали. То печиво зникне, то пачка чаю, то крупа. Наче дрібниці, але раз у раз.

Іра завела блокнот і почала записувати усі покупки. Тепер вона достеменно знала, що нічого не плутає. Продукти справді зникали. І це відбувалося саме в ті дні, коли заходила свекруха.

Якось Іра повернулася з роботи раніше за звичайне – начальник відпустив весь відділ раніше. Відчинила двері своїм ключем і почула метушню на кухні.

Зазирнула – Тетяна Львівна стояла біля відкритої шафи та щось перекладала у свою об’ємну сумку.

– Ой, Ірочко! – свекруха стрепенулась. – А я полки протираю. Стільки пилюки накопичилося. До речі, хотіла спитати. Навіщо стільки яблук купила? Давай я половину заберу, бо зіпсуються.

– Не треба, – Іра перевела погляд на сумку. Там явно виднівся пакет із макаронами. – А це що?

– Це? – Тетяна Львівна швидко засунула сумку під стіл. – Так, сміття зібрала.

Того вечора Іра не витримала і розповіла чоловіку про те, що сталося.

– Мишко, я застала сьогодні твою маму, коли вона складала наші продукти до сумки.

– Та гаразд вже, здалося тобі, – відмахнувся чоловік. – Мама не крастиме.

– До чого тут крадіжка? Я не розумію, чому не можна просто попросити? Невже ми пачку макаронів пошкодуємо? Якщо потрібно – нехай бере. Але навіщо потай?

– Слухай, у мами гарна пенсія. Вона сама кому хочеш допоможе. Мабуть, ти щось не так зрозуміла.

Але Іра достеменно знала, що зрозуміла все правильно. Після цього випадку вона стала уважніше стежити за кухонними запасами.

У спеціальному блокноті з’явилися записи: “12 вересня – зникли макарони та гречка, 15 вересня – немає рослинної олії, 20 вересня – зникла кава та печиво”

За місяць набралася вагома сума. Світлана, найкраща подруга, вислухавши історію, похитала головою:

– Може, гроші їй потрібні?

– Та навіщо? Отримує пенсію нормальну, квартира своя. І взагалі, якщо потрібні гроші – можна ж сказати.

— А ти пробувала з нею поговорити?

– Як? “Вибачте, але я помітила, що ви тягаєте наші продукти”?

– Чому ні? Прямо запитай: “Тетяно Львівно, якщо вам щось потрібне – кажіть. Ми завжди допоможемо”.

Але розмова не складалася. Щоразу, коли Іра намагалася розпочати бесіду, свекруха вправно переводила тему:

– Ой, а ти знаєш, у Ніни Петрівни онук у школі перше місце посів.

– А давай я розповім тобі, який серіал нещодавно подивилася.

– Слухай, а ти не знаєш, де зараз гарне взуття можна купити?

Іра розуміла: прямо питати марно. Потрібно або зловити на місці злочину, або зібрати беззаперечні докази. І такий випадок представився найближчої неділі.

Тетяна Львівна прийшла до них на обід. Іра накрила на стіл, всі сіли їсти. І тут вона помітила, як свекруха, думаючи, що ніхто не бачить, обережно опускає в сумку банку розчинної кави.

– Тетяно Львівно, – рішуче почала Іра. – Я давно хотіла спитати. Навіщо ви берете наші продукти без попиту?

За столом повисла тиша.

– Що ти таке кажеш? – свекруха підняла брови. – Які продукти?

– Звичайні. Крупи, макарони, ось кава зараз.

– Іра, ти з глузду з’їхала? – Втрутився Мишко. – Мамо, вибач її.

– Ні, Мишко, не вибачайся, – Іра дістала блокнот. – Ось дивись. Дві пачки гречки, макарони, олія, печиво, чай. Це лише за останній місяць. Тетяно Львівно, якщо вам потрібні продукти – просто скажіть. Навіщо потай?

– Як тобі не соромно? – свекруха стиснула губи. – Я, отже, до вас із відкритою душею, допомагаю, дбаю. А ти мене крадійкою виставляєш?

– Я не виставляю. Я на власні очі бачила, як ви складали продукти у сумку.

– Мишко, ти чуєш, що вона каже? – Тетяна Львівна повернулась до сина. – Я стільки для вас роблю, а вона.

– Мамо, почекай, – Мишко нарешті відірвався від тарілки. – А що тоді в тебе в сумці?

– У якій сумці? А це? То я ж вам гостинці принесла.

– Давай подивимося.

Тетяна Львівна занервувала:

– Нічого там дивитися. Я, мабуть, піду. Не чекала від тебе такого, Іро.

Вона поспішно зазбиралася і пішла, залишивши недоїдений обід. Мишко посидів трохи мовчки, потім підвівся з-за столу:

– Треба до неї з’їздити. Розібратися.

– Я з тобою, – підхопилася Іра.

– Ні, я сам. Так буде краще.

Тетяна Львівна жила у старій хрущовці на першому поверсі. Двері сину відчинили не відразу. На порозі довго возилася із замком, ніби не хотіла пускати.

– Мамо, нам треба поговорити.

– Про що говорити? Я все сказала.

– Ні, не все. Що відбувається? Навіщо ти береш продукти у нас вдома?

– Нічого я не беру.

– Мамо, я ж бачив сьогодні. Банку кави в сумці.

– Тобі здалося.

– Добре, давай по-іншому. Чи можна я огляну квартиру?

– Навіщо це? – Тетяна Львівна напружилася.

– Хочу дещо перевірити.

Не чекаючи дозволу, Михайло попрямував до комори. Те, що він побачив, вразило його.

Попід стінами стояли полиці, заставлені продуктами. Десятки пачок крупи, макаронів, консерви, чай, кава – все акуратно розкладено за сортами.

– Мамо, – покликав він. – А це що?

– Де? А ось це? – Тетяна Львівна байдуже глянула на полиці. – Запаси.

– Навіщо стільки?

– Стане в нагоді.

– Але ж навіщо брати в нас? Чому не купити самій?

Тетяна Львівна не відповіла, тільки махнула рукою та пішла на кухню.

– Мамо, давай серйозно поговоримо. Тобі гроші потрібні? Чи щось сталося?

– Нічого не сталося.

– Тоді поясни. Я бачу – тут продуктів на кілька місяців вперед.

Тетяна Львівна мовчала, перебираючи краєчок скатертини.

– Мамо?

– А що тут пояснювати? Ви молоді, не знаєте. У магазині все є – це добре. А як не буде? Що робитимете?

– Чому не буде?

– Усяке трапляється. Он, Рая розповідала: у них у селі магазин на три дні зачинили. Люди у місто за продуктами їздили.

– То це в селі. У нас супермаркет через дорогу.

– Зараз через дорогу. А якщо що? Ні, синку, без запасу не можна.

Мишко спробував переконати матір, але вона стояла на своєму. Сперечатись було марно.

Увечері він розповів про це Ірі:

– Уявляєш, вона реально боїться, що продукти закінчаться. Зовсім. У двадцять першому столітті.

– І що тепер?

– Не знаю. Може, правда дати їй спокій? Нехай збирає свої запаси. Лише тепер вже без нашої допомоги.

Після тієї розмови Тетяна Львівна перестала приходити до них у гості. Тільки зрідка дзвонила сину, цікавилася здоров’ям, але розмова виходила натягнутою, неприродною.

Іра часто згадувала той випадок. Щось не давало їй спокою. Якось увечері вона поділилася думками з чоловіком:

– Знаєш, я все думаю про твою маму. Може, вона має якісь проблеми? Раптом вона збирає на щось важливе?

– Навряд. Отримує гарну пенсію, квартира своя. Та й накопичення є, вона сама мені казала.

– Дивно тоді. Навіщо стільки запасів?

Мишко знизав плечима:

– Не знаю. Старше покоління – всі вони трохи з чудасіями. Пам’ятаєш, як тітка Валя купила десять пачок солі? Казала, боялася, що у магазинах закінчиться.

– І що будемо робити?

– А що тут зробиш? Мама доросла людина. Не хоче пояснювати її право.

За тиждень зателефонувала сусідка Тетяни Львівни, баба Ніна:

– Мишко, ти б провідав матір. Щось вона зовсім із квартири не виходить. Раніше хоч у магазин вибиралася, а тепер сидить вдома цілими днями.

Мишко поїхав. Мати відкрила не одразу. На порозі стояла змарніла, ніби постаріла за цей місяць.

– Мамо, ти чого закрилася? Ніна Петрівна хвилюється.

– А що Ніна Петрівна? Нехай займається своїми справами.

– Давай поговоримо нормально? Що відбувається?

Тетяна Львівна відвернулася до вікна:

– Нічого не відбувається. Ви просто не розумієте. Нині все добре, спокійно. А завтра? Хто знає, що буде завтра?

– Мамо, не можна так. Життя продовжується. Не можна замкнутись і сидіти у чотирьох стінах.

Але мати лише відмахнулася. Розмова не клеїлася.

Минув місяць. Тетяна Львівна помалу почала виходити з дому. Спершу в магазин, потім до сусідки на чай. А за два місяці знову з’явилася у дітей. Робила вигляд, ніби нічого не сталося. Молоді теж не порушували цієї теми.

Тільки тепер, виходячи з кухні, Іра непомітно перевіряла вміст шаф. Втім, продукти більше не пропадали. Мабуть, Тетяна Львівна зрозуміла, що її спіймали, і шукала інших джерел для поповнення своїх запасів.

А за пів року вони випадково дізнались від спільних знайомих, що свекруха ходить у гості до своєї сестри на іншому кінці міста. І чомусь після її візитів сестра не може знайти то пакет гречки, то пачку чаю.

– Знаєш, – якось сказала Іра чоловіку. – Я тепер розумію, чому твоя мама так поводиться. Вона не може інакше. Це як хвороба – збирати, запасати, готуватися до чорного дня.

– І що з цим робити?

– Нічого. Просто прийняти. У кожного свої дива. Головне, що тепер ми знаємо причину.

Життя поступово увійшло у звичне річище. Тетяна Львівна, як і раніше, приходила в гості, приносила гостинці, цікавилася справами.

Тільки тепер її візити стали коротшими, а розмови – стриманішими. Наче між ними з’явилася невидима стіна з недомовленості.

А продукти в будинку Іри та Михайла більше не пропадали. Хіба що іноді, проходячи повз кухонну шафу, Іра ловила задумливий погляд свекрухи, спрямований на полиці з крупами.

Але тепер вона точно знала все залишиться на своїх місцях.

Ставте вподобайки та пищіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.