– Мамо, я ж тебе просила не давати Єгору телефон! Невже так важко виконати моє прохання?

Світлана ходила з кута в кут і зі злістю збирала з підлоги іграшки. Олена стояла мовчки в проході, схрестивши руки на грудях, і тільки встигала невдоволено цокати язиком, та закочувати очі.

– Ти ж бачиш, що Єгор після гаджетів стає некерованим та диким. Але ж ні, ти все одно щоразу вмикаєш йому ці безглузді відео і йдеш займатися своїми справами, – не вгамовувалася Світлана.

Вона злилася. І на себе, і на матір, і на батька Єгора, і на життєві обставини та труднощі. Але вже не знала, як пояснити матері, що не можна давати дитині телефон.

Від якого він прокидається ночами з криками, не можна годувати арахісом, на який у нього алергія, не можна купувати льодяники з червоним барвником, через який у хлопчика щоки покриваються висипом.

Найгірше, що Світлана була змушена просити матір про допомогу, бо більше не було кого. Але миритися з тим, що Олена ігнорувала поради доньки щодо власного сина, Світлана більше не могла.

– Він дикий, бо матір не бачить, – холодно сказала Олена, так само схрестивши руки на грудях. – А від телефону за пів години з ним нічого не буде.

– Як це нічого не буде? Одна річ, якби він бачив у ньому щось корисне. Але ж ти навіть не контролюєш, що він дивиться! Ввімкни, ввімкни свій телефон прямо зараз і подивися.

– Дорослі люди танцюють у дивних костюмах під шалену музику. Це нормально? А відеолякалки, бачила?

– Це також підходить для психіки чотирирічки? Ти сама подивися годинку-другу подібне, і через пів години у тебе тиск підскочить! – Світлана майже кричала.

Олена посміхнулася і присунулася ближче до дочки. Позаду неї тихо стояв маленький хлопчик, який звик до скандалів і просто чекав, коли жінки розійдуться в різні боки. Світлана помітила, що син спостерігає за ними, і відразу затнулася і зменшила тон.

– Знаєш що, моя люба? – Олена подивилася на дочку. – Ти зараз не в тому становищі, щоб мене вчити, як сидіти з твоїм сином і як виховувати його за твоєї відсутності!

– Думати раніше треба було, перш ніж приводити малюка від незрозуміло кого, та на матір його скидати.

Від слів матері у Свєти підкосилися ноги. Вона була дуже вдячна за те, що та зголосилася їй допомогти, коли довелося втекти від чоловіка-тирана.

Світлана дякувала Богові за матір, яка надала їй з Єгором дах над головою і доглядала хлопчика під час застуд.

Сама Світлана ніколи не лінувалася. Підробляла, поки Єгор був зовсім маленьким, а за першої нагоди віддала його в ясла.

Основну частину часу хлопчик проводив у саду, і Олена в більшості випадків була скоріше подушкою безпеки на випадок раптового нежитю.

На подяку Світлана взяла на себе всі основні витрати – оплачувала квартплату, купувала продукти та забезпечувала утримання сина.

Іноді вигадувала та підкидала зайву копійчину мамі, попри те, що Олена продовжувала працювати.

Світлана відсахнулася від матері, як від вогню, нахилилася до ящика з іграшками й, не повертаючи обличчя, щоб не показувати сліз і тремтячих губ, вимовила:

– Я не прошу тебе його виховувати. Я сама з цим чудово впораюся. І Єгор, слава Богу, росте розумним, адекватним та вихованим хлопчиком.

– Він, на відміну від більшості дітей, тебе навіть не напружує… Сидить, грає спокійно сам, з розумінням ставиться до наших справ, зайвий раз не плаче.

– “Зручний”, так, мамо? Але за цією зручністю ховається інше. Я тобі казала, що Єгор дуже чутливий, погано переносить усі наші сварки. А знаєш, як це позначається на ньому потім?

– Він погано спить, погано їсть, стає апатичним. І все, що я тебе прошу, це не навантажувати його психіку телефоном, не перегодовувати солодким, не пхати йому в ніс якісь незрозумілі мазі із запахом гасу.

– Як матір прошу! А ти, як бабуся, робиш навпаки! Навіщо? Невже це так складно? – холодно, майже шиплячи, промовила Світлана.

Вона встала, максимально стримано поставила коробку з іграшками на полицю і пішла до сина, який весь цей час виглядав з-за одвірка.

Взявши малюка за руку, вона повела його до спальні. Але зупинилася на півдорозі й обернулася до матері.

– Я тебе просила не тикати й не дорікати мені твоєю допомогою! Так, у мене син, як ти говориш, незрозуміло від кого.

– Так, я взяла маленьку дитину в оберемок і бігла від цього… – Світлана подивилася на сина і мляво посміхнулася, а потім глянула матері в очі, – цього тирана.

– І так, ти запропонувала мені допомогу сама, присягалася і божилася, що ніколи не тикатимеш мене в мої ж помилки. Я що, на твою думку, не намагаюся? Я орю, як кінь!

– Я оплачую комуналку, купую продукти. Єгор майже весь час у саду. І в ті дні, коли я прошу його перехопити, ти начебто спеціально починаєш робити все наперекір мені!

Світлана розвернулася і злегка підштовхнула сина у бік спальні.

– Ходімо, мій хороший, книжку почитаємо.

З вітальні долинув голос матері:

– Якщо тобі щось не подобається, то ти завжди можеш сидіти зі своїм сином сама! Подивилася б я тоді на тебе, як ти впораєшся.

– За душею нічого, окрім дитини, а ще пальці гне: чи бачите, не подобається їй, що телефон дитині даю! Я без тебе знаю, що треба давати, а що ні! – Олена, на відміну від дочки, без сорому підвищувала голос.

Світлана важко зітхнула, але нічого більше не стала говорити. Хлопчик слухняно зайшов у спальню, вибрав з полиці книжку і простягнув мамі.

– Чому ви з бабусею лаєтеся? – Єгор глянув на Світлану своїми великими очима.

Світлана не знала, що сказати синові. Коли вона носила Єгора під серцем, то вже розуміла, що нормального життя його батько не дасть.

Але гордість не дозволила йти до матері та просити допомоги. Була лише одна причина: мати завжди засуджувала Світлану, і дівчина щосили намагалася зберегти самостійність.

І ця самостійність призвела до того, що вона вискочила заміж за дуже імпульсивного чоловіка, який згодом став захоплюватися іграми й, як це часто буває, почав агресивно поводитися до дружини.

Олена, якось побачивши доньку з синцями, відразу забрала її до себе. І присягалася, що ніколи й нізащо не дорікне їй в цьому.

Світлана всіляко намагалася виправити свою «помилку». Єгор був її двигуном, величезною зоною відповідальності.

Завдяки йому вона прокидалася на світанку, щоб зробити справи по дому, зібрати сина в сад, відвести його і бігти на роботу, а там викладатися на всі сто заради окладу та хороших премій.

У цьому вона бачила свій обов’язок недбалої дочки й перед матір’ю-рятівницею, і перед сином.

– Дорослі часто лаються, – мляво посміхнулася Світлана.

– Як ви з татом? – тихо спитав Єгор.

– Так, моє кошеня. Але ти не пам’ятаєш, ти був дуже маленьким.

Єгор знизав плечима, а потім ліг на живіт і став розглядати картинки в книжці, поки мама її читала.

Світлана очима бігала від рядка до рядка на якомусь автопілоті, а сама в цей час міркувала про те, що вона втомилася конфліктувати з Оленою. Хоча ні, це було більше схоже на «бодання», аніж на конфлікт.

Коли Єгор заснув у своєму ліжку, Світлана вийшла зі спальні. Олена завжди лягала спати пізно, і після дев’ятої вечора можна було застати її на кухні за чаєм та цукерками.

– Вода тільки скипіла, наливай собі, якщо хочеш, – як ні в чому не було сказала Олена.

– Ні, дякую. Я теж піду спати, – невпевнено сказала Світлана, а потім все-таки зважилася сказати те, про що давно думала.

– Ми з Єгором переїжджатимемо. Хочу попросити тебе допомогти мені з ним ще близько місяця, поки я підшукаю житло та облаштуюсь. Після – я тебе не потурбую. Дякую за твою допомогу.

Світлана обернулася, і хотіла швидше піти в спальню, але Олена її зупинила.

– І куди ви підете? Злидня! Добре бути гордою, коли тил є. А без мене куди подінешся? На вічних лікарняних ти його не прогодуєш!

Світлана злісно подивилася на матір.

– На яких вічних лікарняних, мамо? Коли він хворіє, то частіше я тягаю його на роботу, бо ти теж працюєш!

– Але, майже завжди, нежить він переносить у саду. Ти не помічала, що на лікарняні дитина ходить раз на три-чотири місяці?

Олена пирхнула.

– Що? Що ти хочеш мені сказати? Чому ти весь час пирхаєш, як лисиця? Знаєш, мамо, я мовчала, та більше не хочу!

– Я була така вдячна, що ти погодилася мені допомогти, але зараз це нестерпно. Нагадати тобі, як ти віддала мене бабусі, і я росла з нею майже до повноліття?

– Нагадати, як я просила тебе побути зі мною, а ти весь час поспішала на роботу? Нагадати, як після восьмого класу ти почала лаятись з бабусею, бо вона повністю взялася за моє виховання і ти вже була не в авторитеті?

– Я так не хочу! Так, у мене син “незрозуміло” від кого, як ти висловилася, але ти мене принесла до бабусі немовлям.

– А я завжди присутня у житті дитини! Завжди! І намагаюся заповнити те, до чого призвела моя нерозсудливість, коли я вискочила заміж за Сашка, – Світлана скривилася при спогадах про колишнього чоловіка.

– А ти заповнила ті прогалини? Чи будемо тільки мені дорікати в моїх «промахах»? Дякую, але з мене вистачить!

Світлана демонстративно вклонилася і пішла до спальні. Бухнувшись на ліжко, вона лежала і думала про те, чому все не висловила матері раніше.

Адже вона справді щосили намагалася не бути такою, як вона, не кидати сина на бабусю. Робила все, що можливо, але не думала, що ще з боєм захищатиме інтереси дитини.

Єгору категорично не можна було багато солодкого – Олена купувала цукерки, ігноруючи благання Свєти. Єгор погано спав після телефону – Олена вперто вручала дитині гаджет “щоб звикав”.

Світлана, прокинувшись як завжди на світанку, вийшла зі спальні. Олена вже не спала і чекала на неї. Світлані навіть здалося, що мати зовсім не лягала.

– Доброго ранку, – буркнула вона матері.

– Доброго ранку, – сказала Олена голосом з новими нотками – нотами каяття. – Світлано, поговорімо.

– Про що? – Світла спідлоба подивилася на матір.

– Про те, як бути далі. Присядь, будь ласка. Я тобі зараз каву наллю і поговоримо. Точніше, я говоритиму, а ти вислухай мене.

І Олена, намагаючись не дивитись дочці в очі, розповіла про те, що все життя шкодувала про втрачені роки.

Що була змушена віддати піврічну доньку бабусі на виховання, бо часи були тяжкі, а працювати доводилося за копійки. Ще й у трьох місцях.

А коли Світлана підросла, то вже припинила бачити в Олені матір. Вона була скоріше якоюсь жінкою, яка чомусь, всупереч рідній бабусі, завжди намагалася вчити та виховувати.

І почалися конфлікти. До закінчення початкової школи Олена здалася і поступилася бабусі у вихованні. А коли у восьмому класі спробувала відвоювати доньку, то було вже пізно…

– Коли в тебе з Сашком почалися проблеми, то я не могла пройти повз. Я пам’ятаю, як мені було страшно залишатися одній з немовлям на вулиці й без підтримки. І пам’ятаю, як соромно було йти до матері.

– І тому ти вирішила поводитися, так само як вона, забираючи в мене сина? До речі, я ніколи не звинувачувала тебе в тому, що мене виховувала бабуся.

– Жодного разу не сказала, що ти погана мати… І тим більше ніколи не казала, що я не зрозуміло від кого!

– Та не забираю я в тебе Єгора, не кажи дурниць. Просто… Я не можу це пояснити. Адже я бабуся, не мама, і не хочеться його виховувати в суворості. Мені його шкода, що він без батька, ще й тебе не бачить…

– Телефон і цукерки з горіхами йому в цьому явно не допоможуть, як ти не зрозумієш, мамо, – Світлана зі сльозами на очах подивилася на Олену.

– Та я знаю, розумію. Я прошу, будь ласка, залишайтеся тут, скільки хочете. Я присягаюся, що не буду більше йти тобі наперекір. Ти мати й тобі видніше.

Світлана з недовірою подивилася на Олену.

– У всякому разі телефон точно давати не буду… Щодо цукерок не обіцяю, я ж бабуся, – спробувала пожартувати Олена.

Світлана знову кинула на матір суворий погляд, але Олена відразу посміхнулася, і обличчя дочки пом’якшилося.

– Щодо цукерок не обіцяю, але точно без арахісу!

А ви що думаєте з приводу вчинку бабусі?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки