— Любаша, дивись, яка колоритна пенсіонерка!

— Костя потягнув Любу за рукав.

— Ось, поважаю таких! Бадьора, яскрава, жива!

Вулицею йшла жінка років шістдесяти. У джинсах-кльош, у червоній футболці з білою ромашкою на грудях, мідно-руде волосся заплетене в завзяту косичку. На довершення образу, поруч з нею семенив кошлатий плямистий пес.

«Ох, ну тільки цього не вистачало! — промайнуло в голові Люби.

— Головне, щоб не помітила!»

— Так-так… Кумедний типаж.

— Люба поправила вузол краватки чоловіка, змахнула неіснуючу пилинку з плеча.

— Для цирку, наприклад, цілком підійде!

«Кумедний типаж» тим часом зник з поля зору, і Люба з полегшенням видихнула.
***
Раніше Люба своєї мами не соромилася. Мама як мама. Працює на жахливій роботі, чекає на пенсію… Така сама, як і багато інших. Правда, дивні думки у Марії Василівни виникали і раніше.

— Ех, Любашко, набридло все як! Ця форма, будка, монітори, люди… Вірніше, пасажиропотік. Це вони окремо, може, люди… А всі разом — бездушна маса! — зітхала Марія Василівна, прийшовши зі зміни.

— Викинути б цю дурну форму, вдягнути квітчастий сарафан до п’ят, перефарбуватися в колір вирвиглаз і піти гуляти!

Люба її розуміла і навіть співчувала. Вона б сама на маминій нинішній роботі і тижня не витримала. Але Марії Василівні не пощастило. Ледь її вік переступив за п’ятдесят, посаду, де вона щасливо коротала час до пенсії, скоротили.

Саме тоді мати і влаштувалася черговою біля ескалатора в метро.

Зміни по дванадцять годин, вічний пил, через який доводилося мало не щодня прати форму…

Але Марія Василівна твердо вирішила протриматися під землею до пенсії.

— Зате потім зніму цю остогидлу форму, одягну щось яскраве і ніколи більше не спущуся в метро! Скрізь буду ходити пішки!

Може, собаку собі заведу! Щоб не нудно було. — говорила вона доньці.

Люба кивала, тоді вона й уявити не могла, що мамині плани виллються в таке…
***
У самої Люби доля теж була цілком звичайною. Вийшла за Сашка в двадцять чотири. Цілком собі з кохання. Тільки ось випробування побутом кохання не витримало. Сашко, загалом, був непоганим: добрим, чуйним, симпатичним. У нього був тільки один істотний недолік, який і зламав хребет їхньому шлюбу.

У свої двадцять п’ять Сашко так і не подорослішав. Так, він працював. Ремонтував комп’ютери, встановлював програмне забезпечення… А у вільний час самозабутньо грав в якусь нісенітницю! З цієї причини він забував оплачувати рахунки, купувати продукти і багато іншого…

— Сашко, ти ніби сьогодні казав, що отримаєш гроші. Отримав? — цікавилася Люба.

— У магазин ти, звичайно, зайти забув! — Люба вже заглянула в холодильник і особисто переконалася, що він порожній.

— Що ти кажеш? Ах, так… Вибач.

— Гаразд, давай гроші, піду сама.
Сашко скорчився, намагаючись стати маленьким і непомітним. А потім повертався до Люби, дивився на неї очима цуценяти, яке намочило підлогу в коридорі, і повідомляв:

— Любо, а грошей того… Вже немає! Я тут для комп’ютера дещо купив. Тільки ти не лайся.

Спочатку Люба і справді лаялася, потім оголошувала бойкоти, навіть закликала до здорового глузду і відповідальності чоловіка. Нічого не допомагало. Тому через три роки Люба залишила Сашка наодинці з комп’ютером і повернулася до мами.

Марія Василівна прийняла дочку, питаннями дошкуляти не стала. Знала, що життя — штука складна. Вона й сама з батьком Люби розлучилася, чого вже дочку життя вчити.

— Знаєш, мамо, більше ніяких однолітків! Тепер я буду зустрічатися тільки з дорослими і відповідальними чоловіками! — повідомила Люба, коли пережила розлучення з Сашком.

— Але ж у них на лобі не написано, що вони відповідальні! — заперечила Марія Василівна.

— На лобі, звичайно, немає! Але непрямі ознаки все одно є. Хороша робота, багатий словниковий запас, солідний зовнішній вигляд: костюм, краватка, випрасувана сорочка. — Загинаючи пальці, перераховувала Люба.

— На такого , як Сашко, я більше точно не клюну. Відразу ж було зрозуміло, що людина в розтягнутій футболці з написом: «Я вільний!», навряд чи стане хорошим чоловіком. Просто я раніше була молода і дурна. Але мій шлюб це виправив!

Марія Василівна не сперечалася: доньці краще знати, кого вона хоче бачити поруч із собою. Правда, вона не припускала, що набутий консерватизм Люби відтепер поширюється на всіх!
***
Коли Марія Василівна вийшла на довгоочікувану пенсію, то перше, що вона зробила — повністю змінила гардероб. Геть все чорне, нудне, старе! Відтепер тільки яскравий одяг!

— Мамо, що за безглуздий наряд? — здивувалася Люба, побачивши Марію Василівну в новому образі.

— А що в ньому безглуздого? — Марія Василівна оглянула себе. — Спідничка довга, кофтинка літня, босоніжки на платформі… Що не так?

— Та ти виглядаєш, як міська божевільна! — припечатала Люба. — Що за божевільні квіточки і волани? Ти ж доросла жінка!

Марія Василівна трохи засмутилася, трішки образилася, але вирішила: «А мені подобається! Це, зрештою, моє життя!» І… пофарбувала волосся в мідний колір.

— Ти це просто мені на зло робиш? Або вже час звертатися до психіатра? — відреагувала на новий колір Люба.

Наступним етапом був нахабний
пес із притулку. Він дуже підходив Марії Василівні. Породою там, звичайно, і не пахло… На це Люба навіть не розраховувала. Але невже в притулку мама не зустріла когось з менш зухвалою зовнішністю?

Пес був кошлатий і плямистий. Руді, сірі, чорні мазки, вільно розкидані на білій шерсті, викликали у Люби різь в очах. Ніби знущаючись над Любою, мама назвала це чудовисько Хіпі.

— Тепер тобі потрібно знайти такого ж клоунського діда і вважай — повний комплект! Можете в цирку виступати! — сказала Люба.

Як у воду дивилася. На собачому майданчику Марія Василівна познайомилася з Володимиром Петровичем, про що, соромлячись, розповіла дочці.

— Любаш, у нас з Хіпі з’явився новий друг… Прямо такий, як ти замовляла…

— Тільки не це! — схопилася за голову Люба.

— Може, він тобі сподобається… Хороший чоловік! На гітарі грає, гумористичний, товариський.

— Мамо, а мені обов’язково з ним знайомитися?

— Ну не хочеш, не знайомся, — дозволила Марія Василівна.

«Слава Богу, значить, не все так серйозно, — заспокоїлася Люба. — Досить мені в родині однієї божевільної!»
***
У Люби теж було що розповісти. Тільки ось вона поки мовчала… До них у відділ кілька місяців тому влаштувався чоловік Любиних мрій. Костюм, краватка, сорочка… Серйозний, діловитий, надійний. Звали цей скарб Костянтин.

Загальні робочі питання, столи в офісі поруч, а ще спільні обіди дуже допомогли зародитися їхньому службовому роману. Вони вже перейшли до тієї стадії, коли закоханий чоловік підвозить жінку додому. І настав час робити наступний крок.

Наприклад, запросити Костянтина на чашечку кави… Але вдома була мама! Непередбачувана мама з рудим волоссям і нахабним, невихованим собакою!

І ось знайомити акуратного, серйозного Костю з цим неподобством Люба чомусь не хотіла. Доведеться, звичайно, але пізніше. А поки вони сиділи в кафе, ходили в кіно і багато гуляли. Саме на одній з цих нескінченних прогулянок вони майже натрапили на маму Люби…

— Дивись-но, я поважаю таких пенсіонерок! Жива, яскрава! — Костя першим помітив Марію Василівну.

Побачивши, ким захоплюється Костянтин, Люба подумки помолилася: «Господи, зроби так, щоб вона нас не помітила!» Їй пощастило: «яскрава і жива» не звернула на них уваги.

— Тобі і справді це подобається чи ти так жартуєш? — поцікавилася Люба.

— Анітрохи не жартую. У мене тато такий самий! Мені іноді здається, що він молодший за мене! — посміхнувся Костя.

— Ніколи б не подумала… — пробурмотіла Люба.
***
Через тиждень у Люби, нарешті, з’явився шанс запросити Костю додому. Вона збиралася на роботу, коли задзвенів дверний дзвінок.

— Кого це так рано принесло?

— Люба глянула на годинник.

— Це за мною!

— Марія Василівна побігла до дверей.

Люба спостерігала, як мама грайливо перекинула свою безглузду косичку через плече, глянула в дзеркало і відчинила двері…

— Привіт,малюк! Ти ще не готова? І вам, панночко, добрий день!

У квартиру увійшов високий чоловік у шкіряній куртці, ровесник мами. Сиве волосся зібране в хвіст, сині джинси, важкі черевики… Поцілував Марію Василівну в щоку, посміхнувся Любі.

— Знайомся, Любо, це Володимир Петрович! Ми сьогодні на дачу їдемо шашлики смажити! — сказала Марія Василівна. — До завтра не повернемося, ти вже нас не загуби.

— Дуже приємно. Удачі. Я на роботу. — Ошелешена Люба вислизнула за двері.
Коли перше здивування минуло, Люба зрозуміла: це її шанс, нарешті запросити Костю додому!

А то вже якось незручно виходить: у нього вдома вони були сто разів. А вона все якісь відмовки вигадує. Дуже добре, що цей літній рокер сьогодні везе маму на природу!
***
Після роботи Костя звично підвіз Любу до під’їзду.

— Може, зайдеш? Кави вип’ємо, — запропонувала вона.

— Ну, слава Богу, а то я вже втомився гадати, чому ти мене не запрошуєш. Варіанти були найрізноманітніші. Починаючи з того, що я не сподобаюся твоїй мамі, і закінчуючи тим, що у вас там підпільний бордель! — пожартував Костя.

— Ну і фантазія… Борделю там точно немає!
Втім, коли вони підійшли до дверей квартири, Люба засумнівалася у своїх словах. З квартири лунало двоголосне гавкання, сміх, а ще пахло смаженим м’ясом!

Люба відчинила двері. З кухні виглянула Марія Василівна і розвела руками.

— Вибач…У Володі машина не завелася! Ну ніяк! І я запросила його з песиком до нас. Ось тепер смажимо шашлик на сковорідці…

Бігти було пізно, за спиною стояв Костя. Мама його, звичайно, помітила.

— Ну давай, знайом нас зі своїм кавалером і проходьте! Будемо їсти!

Костю, здавалося, ця ситуація анітрохи не збентежила. Він посміхнувся Любі, потиснув руку Марії Василівні і пройшов на кухню. І там його незворушність дала збій.

— Тато? Буль?!

Маленький товстенький бульдог, виляючи обрубком хвоста, підбіг до Кості. Володимир Петрович перестав мучити гітару.

— Костян? А ти якими долями на нашому святі життя?!

— Люба запросила…

— А… Ранкова знайома!

— Володимир Петрович підморгнув Любі, яка тупцювала за спиною Костянтина.

— Це якийсь цирк… — пробурмотіла Люба.

— Так просто не буває!

— У цьому житті буває все! — посміхнувся Володимир Петрович.

— Давай, синку, знімай піджак, і сідай!

Костя поглянув на Любу і послабив краватку.

— Люба, це, як ти вже зрозуміла, мій тато! Я якось тобі про нього розповідав… Правда, знайомити вас боявся. Ти нічого поганого не думай: ти чудова, добра, красива, найкраща! Тільки от занадто сувора і серйозна. А тато у мене, сама бачиш…

Люба уважно подивилася на Костю, потім на інших, що сиділи на кухні, і розсміялася. Марія Василівна з полегшенням зітхнула, Володимир Петрович посміхнувся, Костя обійняв Любу за плечі… А два собаки, немов відчувши, що все добре, затіяли метушню.
***
— Мамо, ну перестань! Прибери свою бутоньєрку!

— Люба крутилася перед дзеркалом, відмахуючись від Марії Василівни.

— Любо, ну це ж весілля! Свято! Квіточки в такій справі зайвими не бувають!

— Марія Василівна вилася навколо дочки, як великий рудий джміль, намагаючись причепити злощасну бутоньєрку їй на груди.

— Мамо! Я хочу бути в простій білій сукні! Костя прийде в класичному костюмі! Ось коли сама будеш заміж виходити, тоді хоч обвішайся квітами!

Марія Василівна відстала. І правда — це весілля Люби. Але коли вони з Володею вирішать одружитися — все буде набагато веселіше!