– Славко, може, встанеш із дивана і допоможеш мені розібрати сумки? – з явним невдоволенням гукнула Марина.

– А потім що? Обід приготувати та черевики всім почистити?

– В’ячеслав навіть не сіпнувся з місця.

– Хто тебе змушує стільки купувати? Сама винна.

За вісім років сімейного життя Марина звикла, що вона сама винна.

Народила близнюків – «сама винна, тепер стеж за ними».
Знадобилося дороге лікування – «сама винна, а до моїх накопичень не торкайся».
Ідеш із магазину з важкими сумками – «сама винна, бери потроху щодня, а не одразу на тиждень».

Будь-яка інша жінка вже давно прогнала б такого байдужого і лінивого чоловіка. Але Марина була прив’язана до В’ячеслава і не хотіла, щоб діти росли без батька. Адже вона не з чуток знала, як важко жити в неповній сім’ї.

Батько Марини працював водієм-міжнародником, але через побутовий нещасний випадок втратив зір і став профнепридатним.

Достойно прийняти це не вдалося, і незабаром він почав прикладатися до пляшки.

Марині було лише шість років, коли батька не стало після чергової гулянки. З того часу безтурботне дитинство закінчилося.

Мати намагалася побудувати нові стосунки, але всі її романи були швидкоплинними. І в цьому вона почала звинувачувати Марину, а після чергової невдачі відправила її до інтернату.

У такому закладі домашній дівчинці було непросто. Щодня вона страждала від нападок старших вихованців, а поскаржитися і попросити допомоги не було в кого.

Марина щиро сподівалася, що невдовзі мама знайде гідного чоловіка і забере її додому. Тільки надіям не судилося виправдатися. Якось вихователька Діна Олександрівна із напускним смутком у голосі повідомила, що її мами більше немає.

Дитбудинкові порядки виявилися ще суворішими, ніж в інтернаті. Саме в той момент Марина зрозуміла, що головне в її житті – створити міцну та щасливу сім’ю, якій вона зможе дарувати всю свою любов та турботу без залишку. Щоб її дітям ніколи не довелося проходити через таке.

А потім вона зустріла В’ячеслава та втратила голову. Він здавався Марині справжнім принцом: мужній та серйозний, але при цьому неймовірно романтичний та ніжний.

Вже на другий тиждень стосунків Славік познайомив Марину з мамою, яка тепло прийняла майбутню невістку. Ірина Альбертівна після весілля навіть поступилася молодим своєю двокімнатною квартирою, а сама перебралася жити на дачу.

– Ірино Альбертівно, ну якось незручно вас утискати, – Марину дуже зворушив вчинок свекрухи, але вона не звикла до щедрості з боку інших людей, – у мене ж є однокімнатна, ми й там зі Славком помістимося.

– Зараз поміститеся, а коли діти з’являться – місця буде мало, – Ірина Альбертівна погладила Марину по животу, що округлявся, – тим більше я давно мріяла перебратися на дачу з цього задушливого міста.

Спочатку сімейне життя було саме таким, про яке мріяла Марина. Славко носив її на руках і виконував кожну забаганку. Але після появи дітей усе змінилося. Малята постійно вередували, що сильно дратувало В’ячеслава.

– Ти їх вгамуєш коли-небудь? – бурмотів Славик, коли діти вп’яте розбудили його серед ночі. – Скільки можна?

– Міг би й допомогти, у мене всього дві руки! Мені також важко.

– Що ти за матір тоді! – пирхнув В’ячеслав, перевертаючись на інший бік.

На той момент Марина ледве змогла стримати сльози. Вона завжди прагнула бути хорошою матір’ю та дружиною, тому слова Славка глибоко її поранили.

Незабаром закиди стали невід’ємною частиною сімейного життя. Марина намагалася поскаржитися Ірині Альбертівні, але та лише відмахувалася:

– Мариночко, всі мужики такі. Байдужі. Допомоги й чекати не варто. А наша доля терпіння.

І Марина терпіла. Вона дуже любила сім’ю і вважала самопожертву своїм обов’язком.

Коли дітям виповнилося три роки, Марина повернулася на роботу. До відходу в декретну відпустку вона працювала шеф-кухарем у місцевій кондитерській, але після появи близнюків зрозуміла, що ця посада забирає надто багато сил.

Тоді Марина погодилася перейти на позицію звичайного кухаря, хоч і відчутно втратила зарплату.

І тут на неї чекав «сюрприз» від В’ячеслава, у якого стався серйозний конфлікт із начальством:

– Все, йду у вільне плавання! Дістало працювати «на дядька»! Нехай ще знайдуть такого грамотного юриста, як я!

– Але моєї зарплати ледь вистачить на найнеобхідніше… У нас двоє дітей, ти не забув?

В’ячеслав вкотре вибухнув:

– Сама винна, що на куховарство вивчилася! Мене дорікати не треба, я вдома зароблю в сто разів більше. Бо сіла на шию і команди роздаєш!

Марина вирішила не загострювати ситуацію і промовчала. Але в душі клекотіли образа, гнів і навіть ненависть до Славка. Вона знову звернулася до Ірини Альбертівни за підтримкою.

– Дитино, це навіть добре, що Славик звільнився. Адже він мав постійні конфлікти на роботі. Навіщо йому зайві тривоги? Нехай відпочине трішки, пошукає себе.

– Мені здається, що в сорок років і з двома дітьми пізно себе шукати, – крізь сльози сказала Марина. – Я ж не можу сама тягнути сім’ю. Тим більше, що по дому Славік не допомагає, а я після дванадцятигодинної зміни валюсь з ніг.

– Ти перебільшуєш. Все налагодиться, не панікуй завчасно.

Але з кожним днем ​​у Марини з’являлося все більше причин для паніки. В’ячеслав не збирався шукати роботу, а весь його фріланс зводився до написання контрольних та курсових робіт для студентів юрфаку.

Відносини у сім’ї стрімко псувалися.

Марина почувала себе самотньою, розчавленою, спустошеною. Вона не знала, як упоратися із цим почуттям порожнечі всередині.

Вночі тихо плакала в подушку, а насправді їй хотілося кричати від болю та безвиході.

Коли вона заплющувала очі, то бачила себе п’ятирічною дівчинкою, яку тримав на руках батько. Поруч стояла весела мама з букетом кульбаб.

Ці моменти були найщасливішими, і досі сиділи в пам’яті. А тепер…

Її життя було оповите тягучою рутиною. Кожен день починався однаково і був схожим на попередній. Марина машинально виконувала якісь дії та так по колу, виходу з якого не було.

* * *

– Отже. Я все вигадала, – Ірина Альбертівна з’явилася на порозі без попередження.

– Я переїжджаю до вас!

Марина спробувала заперечити, але свекруха не дала й слова вимовити.

– Ну, дивись, тут одні плюси! Дачу я на літо здам – буде додатковий дохід. Тобі з дітьми допоможу. А Славко нехай спокійно займається пошуками вигідних пропозицій щодо роботи.

– Мамо, це найприємніша новина за останній час, – В’ячеслав світився від щастя, – а то діти постійно кричать, навколо бардак, і Марина пропадає на своїй «робо-о-оті».

Останнє слово В’ячеслав промовив протяжно і з неприхованою огидою.

– Знаєш, любий, мій “робо-о-ота” годує всю сім’ю, – не витримала Марина, – поки ти лежиш на дивані та не приносиш до хати ні копійки!

Стримати емоції не вдалося, і Марина вибігла з дому, голосно грюкнувши дверима. Засмучена, вона йшла вулицею, занурена у свої думки.

“Діти ні в чому не винні, заради них я все стерплю”, – монотонно повторювала про себе. Через кілька годин безглуздих поневірянь вона повернулася додому.

У цей час Славко з мамою про щось шепотіли на кухні.

– Вона мені просто огидна. Дістала вічним незадоволеним ниттям! І на хвилину не розслабишся. Все, розлучення!

– Сину, а як же діти?

– Діти – це не моя турбота. Ще й двоє.

– Ні, Славко, ти не правий. Діти мають залишитися з нами. І з розлученням не поспішай. Спершу треба переконати Маринку продати її квартиру. При розлученні поділіть гроші порівну.

Ти, як досвідчений юрист, провернеш все з розумом. Вона собі якусь кімнату придбає, а ми на дачі зробимо ремонт, утеплимо фасад, зручності до будинку проведемо. І я з онуками переберуся туди. А ти навідуватимешся, коли захочеш. Моя квартира залишиться у повному твоєму розпорядженні. Може, знайдеш нормальну жінку.

– Точно, мамо! Ти справжній стратег. Мені б і на думку таке не спало. Знаєш, я легко дітей відсуджу, а потім і на аліменти подам. Завтра ж займуся цим питанням!

– Ні, завтра цим питанням займуся я! – з особливою жорсткістю в голосі сказала Марина.

В одну мить рідні люди перетворилися на чужих та мерзенних.

– Мариночко, дитино, ти про що? Ми просто обговорювали плани на день.

Безглузді виправдання Ірини Альбертівни викликали у Марини лише холодну усмішку. Вона швидко зібрала речі та поїхала з дітьми до своєї квартири.

«Оце вже точно, сама винна! Терпіти стільки принижень і заради чого? – Марина подумки докоряла собі за те, що раніше не наважилася піти.

Нарешті вона зрозуміла, що шкодувати себе означає свідомо руйнувати своє життя. І до чого це призвело?

Вона мало не стала жертвою підлих родичів. Ні, тепер Марина не має наміру поступатися. Вона боротиметься до кінця.

Вже наступного дня Марина зібрала необхідні документи та вирушила до суду, щоб подати позов про розлучення. Вона була впевнена, що вперше в житті чинить правильно.

Процес тривав понад три місяці. Щоразу Славко знаходив причини, через які слухання постійно відкладалося та переносилося.

Весь цей час Марині надходили гнівні повідомлення від чоловіка та Ірини Альбертівни. А перед фінальним засіданням Славік почав їй відкрито погрожувати.

Але ці труднощі здавалися мізерними проти невдалого шлюбу. І коли Марина отримала рішення про розлучення, вона відчула себе найщасливішою людиною.

«Невдаха з юридичною освітою», – написала Марина Славіку та додала телефони колишніх родичів до чорного списку.

У житті дітей В’ячеслав не брав участі та майже не платив аліменти. Ірина Альбертівна іноді приходила до Марини та благала дозволити їй побачити онуків.

– Я, звичайно, сама винна, що колись довірилася вашому синові, – Марина залишалася непохитною, – але тепер я хочу провести решту життя без вашої мерзенної родини.

За кілька місяців Ірина Альбертівна припинила діставати Марину своїми візитами.

Ставте вподобайки та залишайте ваші думки щодо ситуації?