Сьогодні нам привезли п’ять дверей для нової квартири та всю необхідну гарнітуру. Оскільки чоловік був на роботі, я поїхала приймати.

Зараз ми орендуємо житло, але незабаром плануємо переїзд у власну квартиру. До слова, свекри теж займаються ремонтом своєї квартири.

Приїжджаю. Двері привезли, заносять. Я дивлюся й одразу розумію — щось не так. Двері виглядають зовсім не так, як ті, що ми вибирали з чоловіком.

Ми спеціально обирали якісні, дорогі, щоб вони служили довго й гармонійно вписувалися в наш інтер’єр. А тут — щось простеньке, навіть на вигляд дешеве.

— Це точно наші двері? — питаю я у водія, який заносив коробки.

— Так, ось накладна, подивіться. Все оплачено.

Дивлюся на документи — адреса наша, все сходиться. Але двері – двері геть не ті.

— Ви впевнені, що це ті двері, які були замовлені?

— Ми тільки доставляємо, що нам дали на складі, те й привезли, — відказав водій.

Я стою в коридорі, дивлюся на ці двері й не можу зрозуміти, що робити. Телефоную чоловіку:

— Двері привезли, але вони явно інші, ніж ми обирали. Можеш пояснити, що це?

— Я зараз на роботі, приїду ввечері, розберемося, — каже Юрко, явно уникаючи теми.

Чекаю вечора. Приїжджає чоловік. Показываю йому ці двері:

— Ти подивись! Ми ж обирали зовсім інші. Що це таке?

Чоловік стоїть, розглядає двері й каже:

— Знаєш, коли ми тоді обирали двері, ти поїхала раніше, а я залишився оплачувати. І тут дзвонить мама.

— Мама? — перебиваю я.

— І до чого тут мама?

— Вона попросила допомогти їм з ремонтом. У них на двері грошей не вистачало. Тому я вирішив, що можна замовити нам дешевші двері, а різницю віддати їм.

— Що? — Я відчуваю, як у мені закипає.

— Тобто ти вирішив за мене? Ми місяцями вибирали ці двері! Ти сам казав, що хочеш якісні. А тепер ти взяв і віддав гроші своїм батькам? Навіть не порадившись зі мною?

— Ну, це ж мої батьки, вони потребували допомоги! — почав виправдовуватися він.

— А двері і ці нормальні. Ну, якість може й не така, але виглядають нормально.

— Нормально? — вже не стримуюся я.

— Ми з тобою живемо в орендованій квартирі, терпимо незручності, економимо кожну копійку, щоб зробити якісний ремонт. А ти береш і витрачаєш наші гроші, навіть не запитавши!

Чоловік почав нервувати, але намагався говорити спокійно:

— Це була екстрена ситуація. Мама сказала, що в них взагалі нічого немає. Вони теж у важкому становищі.

— Екстрена? — саркастично перепитую я.

— А нас ти в рахунок не береш? Ми ж теж планували жити у цій квартирі не рік і не два! Це наші з тобою спільні гроші! Як ти міг вирішити за мене?

— Ти не розумієш, це сім’я! Я не міг сказати “ні” мамі, — почав кричати чоловік.

— А наша сім’я, значить, неважлива? Ми ж з тобою сім’я, чи ні? Якщо вони потребували допомоги, ти мав хоча б поговорити зі мною!

Юрко мовчав. Напруга в кімнаті росла. А потім у мене вирвалося:

— Якби я знала, що ти так легко віддаєш наші гроші, я б ніколи не погодилася на цей ремонт!

Він подивився на мене ображено й вийшов з кімнати.

Пізніше, коли емоції трохи вляглися, ми спробували поговорити знову. Він виправдовувався, що хотів як краще, не хотів мене турбувати цими проблемами.

Але я все одно відчувала себе зрадженою. Ми домовилися з чоловіком, що наступного разу всі фінансові рішення будемо приймати разом. Але осад залишився, особливо коли дивлюся на ці двері. Як би повели себе на моєму місці?

Джерело