Він почував себе тут вільно. Майже господарем. Але не був ним. Та й не хотів. Не прагнув.

Микола завжди йшов додому. Навіть якщо був дуже стомленим. Навіть, якщо не треба було туди повертатися, не обов’язково, бо на цей день, чи ніч він завжди мав поважну причину.

Чоловік підвівся на ліктях, потягнувся з дивана до столика, що стояв осторонь, взяв келих, випив, і з задоволенням крякнув.

– Ех, Лесю! Ласкава ти в мене, солодка. Ну, йди до мене! Порадуй коханого.

– Досить пити. Коли ти востаннє був у мене тверезим? Я вже й забула, яким ти буваєш без цього пійла, – зі злою образою сказала вона.

– Ну не бузи, Лесю! Я відпочивати до тебе прийшов. Ти розумієш? Відпочивати душею та… тілом. Так, як без цього? Ну, що ти надула губки, кохана? На що образилася?

Микола спробував зловити за руку Олесю, що проходила повз.

– Відчепись!

– Не треба так зі мною, не раджу. Я почуваюся самотнім. Що сталося знову? Подарунок я купив тобі, й такий, як ти просила. Подобається каблучка? Ну, не гнівайся, прошу тебе, ти не гарною робишся при цьому.

– Нічого, у тебе вдома гарна є, сидить чекає на тебе, ось на неї й милуйся! – знову не втрималася Олеся.

– О-о-о! Та що таке? Чим я тобі сьогодні не догодив, га? Ну, припини, прошу тебе. Я до тебе поспішаю, лечу на крилах кохання – і що бачу? Ну навіщо мені така бука, га?

– А якщо нема чого, то йди! Тримати не стану. Охочих багато розважитися.

– Що? Це про яких ти охочих заговорила? Ти мені припини! Або ми разом і нікого більше, або розбіжимося, і скінчиться кохання, – занервував Микола.

– Ми разом і нікого більше? Що я чую, боже! Нікого більше – як гарно звучить! І найголовніше – правда, так, коханий? Тільки чомусь при цьому ти забуваєш про свою дружину. У мене нікого більше, а в тебе?

– Лесю, ти б’єш мене під дих, використовуєш заборонений спосіб. Ну, припини, не треба про це, я ж просив тебе.

– Іди додому, і там командуй! Герой який, ти глянь! Каблучку він купив. Від душі відірвав, мабуть. Забери, без твоєї каблучки обійдуся, благодійник!

– Так, ну все, зіпсувала вечір! Що тобі все не так? Що ти хочеш від мене?

– Ти знаєш це краще за мене, Миколо! Я хочу, щоб ти нарешті виконав свою обіцянку. Скільки можна мене годувати? Третій рік ходиш до мене. І щоразу одне й те саме.

– Третій? От дивовижно. Треба ж, – Микола намагався говорити у жартівливій формі. – Ну навіщо тобі це, га, навіщо? Хіба нам і так погано вдвох?

– Що ж ви все про одне мрієте – затягнути мужика в шлюб, будь-що. А що потім з ним робити, коли він набридне, гірше за гірку редьку, не знаєте. Ти думаєш, що шлюб, сім’я – це мед?

– Ні, люба моя, це важка праця, і хвороби, і скандали. А ще постійне миготіння один в одного перед очима, частіше у дуже не гарному, я б сказав, непристойному вигляді.

– Не розмовляй зі мною, як із дитиною. Я хочу за тебе заміж! Ясно тобі? Хочу, щоб ти покинув дружину, яку давно не кохаєш. Що поганого у моєму бажанні? – Олеся готова була заплакати.

– У твоєму бажанні погано все, – сказав він сумно.

Микола підвівся, почав одягатися. Він раптом якось різко став серйозним, протверезів.

– Що ти сказав? Поясни вже, будь ласка. Ти всі ці роки казав мені, що кохаєш, що жити без мене не можеш. Обіцяв, що незабаром ми з тобою будемо разом.

– Що твоя дружина тебе дратує до неможливості, і ти терпиш її, тільки заради дітей. Так? Говорив ти це мені? Відповідай!

Олеся сьогодні вирішила йти до кінця. Всі її подруги виходили заміж, всі влаштували своє особисте життя, і тільки воно все ще чекало і сподівалося. Микола, на якого у жінки були великі плани, щоразу знаходив нові відмовки та причини.

Спочатку, коли вони познайомилися в ресторані, де Олеся з дівчатами святкувала свій день народження, їй здавалося, що вона урвала куш.

Вхопила долю за хвіст. Зустріла найкращого чоловіка на землі, і їй зовсім не було важливо, що він якимось чином не вільний.

Затьмарений новим яскравим почуттям, Микола відразу розповів коханці, що одружений, приховувати не став. Він був палкий і щедрий, і завжди казав їй, що кохає.

– Я її кину, тільки не зараз. Ось молодший трохи підросте, зміцніє, бо він такий хворобливий у нас. Добре, люба моя? – умовляв Микола Олесю.

Наступного разу треба було морально підтримати дружину, у якої нещодавно не стало батька.

– Ну я ж не безсердечний, вона так страждає. Почекаємо трохи, добре, кохана?

Так, Микола їздив до неї вже три роки, і весь час Олеся чекала і сподівалася. Покірно вислуховувала чергові версії про те, що ще не час, і треба почекати. І чекала.

Але останнім часом вона стала ловити себе на думці, що її просто використовують. Не було в їхніх стосунках нічого більше за ту палкість і вогонь.

Все частіше Микола скасовував зустрічі, посилаючись на роботу та завантаженість. Або банально – на здоров’я.

Він більше нікуди її не возив відпочивати, подарунки стали не такими щедрими. Та й у неї він тепер бував частіше напідпитку.

І Олеся своїм жіночим чуттям зрозуміла – чекає і сподівається вона без пуття. Тож сьогодні вирішила поставити Миколі головне питання, та отримати на нього відповідь.

– А що поганого в тому, що я хочу бути разом із коханим? Я не приховую своїх почуттів та намірів, на відміну від тебе. Не вивертаюсь, не вигадую відмовок.

Олеся заплакала, обличчя стало жалюгідним і беззахисним. Миколі стало її шкода. Все-таки, стільки їх пов’язувало вже. Але настав час закінчувати цей зв’язок. Час. Занадто все затяглося.

Та й дружина почала щось підозрювати. А може, це він сам ближче до старості став недовірливим. Але, хай там як, треба ставити крапку. Пограли – вистачить. Він підійшов до коханки, обійняв її за плечі.

– Не плач. Ти маєш рацію, час вже нам з’ясувати стосунки, і щось вирішити. Ти маєш рацію, Олесю.

Вона раптом стрепенулась, ожила, з надією глянувши на Миколу.

– Ти знаєш, чому я ніколи не піду від дружини до тебе? – раптом спитав він безжально.

– Чому ж? – Відштовхнувши його від себе, з образою запитала Олеся. – Рожею не вийшла? Або тілом? А може, батьків багатеньких не маю? Що в мені не так, поясни!

– Та ні до чого тут, ні тіло, ні багатство. Ну, про що ти? Ви просто різні із нею. Цілком різні. Розумієш, ось ти… Ти готова сидіти, та покірно чекати. Довго та терпляче.

– Як той собака на ланцюгу, який задовольняється мискою з їжею. Дали поїсти – добре, а ні, ти так і сидітимеш покірно, і чекатимеш.

– А моя дружина – вона не така. Вона інша! Така, що з рота свою їжу вирве у господаря, якщо він забуде її погодувати.

– Вона й у наших з нею стосунках така – будь-кому очі подряпає за мене. Боротиметься до кінця. Добре, що про тебе ще не знає, інакше тебе б уже й в живих не було.

– Коли ми познайомилися з нею, вона знала, що мені подобається її сестра Алла. У нас нічого серйозного ще тоді не було, так, дружба та симпатія.

– Але, побачивши мене вперше поряд зі своєю сестрою, вона твердо сказала їй – він буде моїм чоловіком! І нікому не дозволила думати інакше!

– Навіть найріднішій людині – своїй сестрі. Вона смілива, зухвала, рішуча. Вона, як вихор, що змітає на своєму шляху всі перепони. Як свіжий вітер!

– Так, хороше ж ти порівняння для мене знайшов – собака на ланцюгу, який чекає своєї кістки. Ну а що ж ти від такої прекрасної й рішучої дружини стільки років бігав до цього покірного собаки?

– Ти не скажеш? – Олеся готова була його прогнати. Але чомусь продовжувала свою тортуру.

– Та дурень, тому що. От і бігав. Усе намагався щось собі довести. А по суті – я не гідний просто такої жінки, як моя дружина. Не гідний… Так. Але до тебе від неї не піду, Олесю, не чекай і не сподівайся!

– Тоді пішов геть звідси! Ця будка для тебе тепер закрита! Іди до своєї зухвалої вівчарки, та до ваших щенят. І щоб ви ніколи не бачили щастя!

Ось таке яскраве і гаряче почуття перетворилося на ненависть. Не дарма кажуть – від кохання до ненависті один крок. А чи було тут кохання?

Чи здатні взагалі такі люди, як Микола та Олеся, на справжнє кохання? І чи можна збудувати щастя на обмані…

КІНЕЦЬ.