Костя розлучився з першою дружиною, бо вона мало його кохала. Він так і сказав: “Мало!” А йому хотілося, щоб кохання, уваги та турботи було набагато більше.

Костя з дитинства знав від мами, що добра дружина повинна любити та поважати чоловіка, стежити за порядком у будинку, готувати, прати, дітей на світ божий приводити, виховувати їх. І, зрозуміло, бути слухняною, лагідною, доброю. Ну, як… Попелюшка…

Спочатку Кості здалося, що Олена – саме та жінка, яку він шукав. Чоловік залицявся до неї цілий рік і вирішив, що знає її, як облуплену.

Однак, після весілля, коли молоде подружжя почало жити окремо, Олена виявилася зовсім іншою. Ні, вона робила все, що потрібно, але, здавалося Кості, вкладала в це дуже мало кохання.

Прибіжить з роботи, вечерю нашвидкуруч приготує і подає чоловікові. Спочатку Костя смиренно їв те, що вона йому давала, але потім почав обурюватись:

– Не хочу я твоєї картоплі! І макарони твої у горлі застряють! Набридло! Я люблю голубці!

– Костику, любий, – миролюбно відповіла дружина, – голубці приготую у вихідний день. І багато, щоб на три вечері вперед вистачило. А зараз не буду, не гнівайся. Адже я теж з роботи. Набігалася за день, ще магазин, черги.

– Знайшла виправдання! Ти маєш усе встигати! А не встигаєш – вставай раніше! Моя мама з півнями підводилася, щоб на весь день їжі наготувати.

– І не просто їжі: тільки те, що кожен із нас любив. Якби ти моєму батькові ось ці ось макарони підсунула, та ось із цими котлетами, він би тобі їх у голову запустив!

– А ти запусти, спробуй! – Олена прийняла загрозливий вигляд, – у відповідь пательню ловитимеш!

– Ось-ось, – посміхнувся Костик, – я й кажу: нікчемна ти в мене…

– Іншу знайди, – ображено відмахнулася дружина.

Довго дутися Олена не вміла, тому вибрики чоловіка списувала на притирання характерів. Вона щиро намагалася відповідати його очікуванням. Поки не з’явилися близнюки.

Немовля вимагає багато уваги, а вже, якщо їх одразу двоє – і говорити нема чого.

Дні Олени пролітали миттєво. Часто вона не встигала то квартиру прибрати, то випрасувати білизну, то приготувати чоловікові голубців, відбивні, та інші улюблені страви.

Костик довго терпіти не став:

– Ти зовсім знахабніла, – вже через пару-трійку місяців заявив він, – сидиш удома, бардак розвела! А я, між іншим, працюю! Чому нема чого поїсти?! Сама їж свою кашу! Я що, на м’ясо не заробив?

– Костю, хлопчики такі маленькі. Їм турбота потрібна. Щомиті. І вдень, і вночі. Я втомлююся, не висипаюся. Ти не допомагаєш. Потерпи трохи, вони підростуть, і все налагодиться, – умовляла дружина.

– Потерпіти? Ти серйозно? Забула, хтось у хаті господар! І про яку допомогу ти говориш? Досить того, що я вас утримую!

– Але ж це твої діти, Костю, – спробувала урезонити чоловіка Олена, – ти просто зобов’язаний дбати про них.

– Мої. А може, й не мої. Хто вас баб розбере, – грубо кинув Костя і пішов, голосно грюкнувши дверима.

Ні, насправді він так не думав. Просто хотів “поставити дружину на місце”.

А ось Олена прийняла ці слова буквально. Образилася. І подала на розлучення.

– Ти ненормальна? – Костя щиро не зрозумів вчинку дружини, – кому ти потрібна з двома дітьми! Дивись, назад проситимешся – не прийму!

Але, не просилася. Жодної допомоги не просила. Виїхала до батьків. Вони й допомагали підіймати дітлахів.

Аліменти Костя, звісно, ​​платив. Але, щоб їх було менше, змінив роботу на менш оплачувану – черговим. А у вільні від графіка дні заробляв собі на життя. Неофіційно.

Про дітей чоловік вголос згадав лише один раз, коли мама запитала:

– Синку, як там мої онуки? Бігають, мабуть?

– Забудь, мам. І не питай. Я їй аліменти сплачую, і все на цьому.

– Як? Це ж твої діти! Так не можна, ти маєш з ними спілкуватися. Інакше виростуть, не знаючи рідного батька.

– Нікому я нічого не винен. Лєнка сама їх батька позбавила, от нехай сама ростить і виховує…

Через два роки, втомившись від материнської опіки, Костя знову одружився. Настя відповідала всім його вимогам: чудово готувала, будинок утримувала в чистоті та затишку, дбала про нього день і ніч. І кохала. Кохала так, що за кілька років Костя почав задихатися від такого кохання.

Настя контролювала кожен крок, хотіла знати, про що він думає, стежила, в який бік і на кого він дивиться. Бо ревнувала. Страшно.

Навіть поява дитини не зменшила її спритність. Словом, після семи років життя “під ковпаком” Костя подав на розлучення.

Про те, що тепер доведеться платити аліменти ще на одну дитину, чоловік не думав: так йому хотілося вирватися на волю.

Зрозуміло, що й із цим сином після розлучення Костя перервав усіляке спілкування.

Минали роки. Костя, тепер уже – Костянтин Андрійович, більше не одружився. З жінками жив, так. Але розлучався так легко, як і сходився.

Претенденток із дітьми взагалі не розглядав. Вважав, що не повинен годувати чужих дітей.

Закохався лише одного разу. Оксана була чудовою! Вони зустрічалися майже пів року. Костя навіть наважився зробити їй пропозицію. Але, дізнавшись, що у жінки є дочка, яка живе у дідуся з бабусею, одразу відступив.

Як не переконувала його Оксана, що дитина «не завадить їхньому щастю», так і житиме з її батьками, Костя був непохитний:

– Ні, Оксано. Сьогодні твої батьки живі, а завтра? І що потім? Повісиш свою дочку мені на шию? Дідька лисого!

Так Костянтин Андрійович і жив. Батьків поховав. Аліменти виплатив. На пенсію вийшов.

Жінки його мало цікавили. Проте, готувати собі та будинком займатися, не хотілося. Та й сили поменшало. Здоров’я, знову ж таки, почало підводити.

І вирішив Костянтин Андрійович Настю розшукати. Раптом вона досі одна? От зараз би її божевільне кохання знадобилося…

Приїхав, подзвонив у двері. Відкрив якийсь молодий чоловік.

– Настя… Анастасія Павлівна вдома? – трохи зніяковівши, спитав Костянтин Андрійович.

– Мами не стало рік тому, – відповів чоловік, – а ви хто?

Костя розгубився:
– Я? Ніхто…

«Якщо цей такий вимахав, уявляю, якими стали хлопці Олени, – йдучи додому, думав Костянтин Андрійович, – адже вони старші будуть»…

Декілька днів чоловік ніяк не міг викинути з голови ці думки. Нарешті вирішив знайти Олену. Подивитися на синів: «Маю право, зрештою» …

Костянтин Андрійович довго тупцював біля дверей, не наважуючись подзвонити. Нарешті натиснув кнопку дзвінка…

Двері відчинилися. На порозі стояла Олена. Вона майже не змінилася. Така ж струнка, з ямочками на щоках. Тільки зморшки з’явилися, і волосся вкрилося сивиною.

– Костю? – Здивувалася Олена, – невже ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю?

– Так, у мене сьогодні ювілей. Ти ж тому прийшов?

– Так-так… Звичайно, – підтвердив припущення колишньої дружини Костянтин Андрійович, який не забув, а просто не знав, що в Олени сьогодні день народження.

– Ну, проходь. Всі вже у зборі. Тебе представити, чи ти сам?

– Сам, – знову розгубився Костя.

Увійшовши в кімнату, Костя відчув, як у нього підкосилися ноги, й все похололо всередині.

За святковим столом сиділи двоє практично однакових чоловіків, їхні дружини, кілька дітлахів – їхні діти, а отже, Костина онуки.

І ще одна пара – Максим, син Насті (виявилося, що брати давно спілкуються), та його дружина, яка чекала на малюка.

Усі повернулися у бік незнайомого гостя. Дивилися приязно, з цікавістю.

– Прошу любити та шанувати, – сказала Олена – мати цієї великої родини, – це…

Костянтин Андрійович машинально схопив Олену за руку.

– Це давній знайомий іменинниці, – закінчив він фразу Олени, – ось зайшов привітати…

– Мамо, це він? – Запитав один із синів, коли вийшов слідом за Оленою на кухню, щоб допомогти винести деко з м’ясом по-французьки.

– Хто “він”?

– Наш батько…

– Не знаю, що тобі сказати, синку…

– Скажи, як є.

– Так, це ваш біологічний батько. Вперше з’явився за тридцять із лишком років.

– Чого хоче?

– Не знаю.

– Ну так я зараз дізнаюся!

– Не треба, не псуй свято. Зрештою, може, совість прокинулась у людини.

Провівши весь день зі своїми синами та онуками, Костянтин Андрійович приїхав додому сам не свій. Ні, його не мучили докори совісті чи жалю про те, що його життя пройшло повз дітей.

Хвилювало зовсім інше. Він ясно побачив перед собою трьох дорослих, непогано забезпечених чоловіків, на утримання яких він платив аліменти вісімнадцять років. Вісімнадцять! Офіційно!

Ось і подумалося чоловікові: «Тепер вони цілком можуть зі мною розрахуватися». У нього навіть дух захопило від майбутніх перспектив.

Але зробити Костянтин Андрійович нічого не встиг. Його не стало цієї ж ночі. Уві сні. Серце зупинилося.

Виявилося, що навіть нікому його було провести в останній путь! З синами не встиг потоваришувати, а інших родичів не мав…

Доперебирався, називається!

КІНЕЦЬ.