Влітку мені в Італію зателефонувала дочка і сказала, що вона з її хлопцем збираються розписатися і влаштувати скромне застілля в колі лише найближчих людей.

Дізнавшись, що я збираюся до України, Карло заявив, що хоче зі мною. Я не мала шансів йому відмовити, адже він давно просив показати йому мою батьківщину.

Карло вдівець. Ми тут живемо разом уже шість років. Розписуватися ми ще не плануємо: поживемо поки що так, а там побачимо.

Сама я у роз лученні з чоловіком. Оскільки я переїхала до Італії після роз лучення, Кирило залишився жити у нашому будинку.

Кирило дуже любив пити і витягувати все з дому, nродавати за пляшку міцного спиртного… Він уже кілька років бореться із цією залежністю, але, як бачите…

Коли Кирило тверезий, він може братися за будь-яку роботу.

У нього золоті руки… тому я й не була проти того, щоб він залишився в нашому домі. Я вирішила поїхати з Карло в Україну раніше.

Я жила там неподалік улюбленого усіма гірськолижного курорту, тому вирішила зняти номер у готелі для мене з Карло, показати йому нашу місцевість кілька днів, потім одна піти на свято дочки.

Все було б ідеально, якби не було однієї деталі: у нас там всі один одного знають, і я не повинна була дивуватися, що хтось мене дізнався і доніс доньці, що на її весілля я прийду з якимсь італійським мачо.

Після цього мені зателефонувала дочка і в сльо зах почала кричати в трубку, мовляв, як я могла так з нею вчинити, так філігранно зіпсувати їй довгоочікуваний день.

Я одного досі не можу зрозуміти: що не так? Невже я не маю права на особисте щастя?