– Невдячна! – Кричала дочці Раїса Вікторівна, – я тебе на світ привела! Виховала! Ти руки цілувати мені мусиш! А ти такої дрібниці шкодуєш!

– Мамо, ну годі вже, – Віка скептично дивилася на матір, – не набридло тобі трагедію розігрувати?

– Трагедію? Розігрувати? – задихнулася від обурення Раїса Вікторівна, – та я … Я тебе спадщини позбавлю!

– Є чого позбавляти? – Усміхнулася Віка.

– А квартира?! Віддам її чужим людям!

– Звичайно, віддай, – незворушно погодилася Віка, – тільки не забудь сказати, що за це вони повинні подбати про тебе, коли це буде потрібно.

– То ти мені ще й цього бажаєш? – крик Раїси Вікторівни перетворювався на істерику, – ну, дякую, доню, вік не забуду!

– Завжди, будь ласка, – посміхнулася Віка і пішла, не попрощавшись…

…Взаємини з матір’ю у Віки завжди були складними. У дитинстві дівчинку часто відвідувала думка, що її мама не любить. Інакше чому вона віддала її бабусі, та приїжджає рідко-рідко?

А коли приїжджає, розмовляє з Вікою хвилин п’ять, не більше. Решту часу десь вештається і повертається додому пізно вночі, коли Віка вже десятий сон бачить…

Ставши старшою, років десять – дванадцять, коли вона вже жила з мамою в місті, Віка чітко зрозуміла, що просто заважає матері. Та, як не намагалася, не могла влаштувати своє особисте життя.

А винною у цьому вона призначила Віку. Так і говорила, анітрохи не соромлячись:

– Все через тебе! Ну, кому потрібна жінка з таким дорослим причепом?! Даремно я матір послухалася! Не треба було тебе на світ божий приводити!

Віка слухала, всьому вірила, нишком плакала, та мріяла зникнути. Все одно куди, і назавжди…

Саме тому після школи вона дуже швидко вийшла заміж. Не те щоб закохалася. Діма їй просто подобався.

Але Віка бачила, як цей хлопець дивиться на неї, як дбає. Як намагається вгадати її бажання…

Мама ніколи не приділяла їй стільки уваги. І, звісно, ​​дівчина розтанула. Їй так хотілося, щоб хтось любив її по-справжньому.

Слава Богу, Віці пощастило. Діма виявився добрим чоловіком і батьком. Вони прожили разом двадцять років, виховали двох дітей.

А починали сімейне життя у квартирі Раїси Вікторівни. Просто на той момент не було можливості винаймати житло.

Прожили вони поряд із матір’ю лише два роки, але морально відходили від спілкування з нею дуже довго.

Раїса Вікторівна мала величезні претензії й до Вікі, і до Діми. Вони в її очах були ненормальними.

Не так одягалися, не там працювали, не так спілкувалися. Її, добродійницю, не цінували, не шанували. І взагалі – навіщо одружилися? Ні розуму у її «нахлібників», ні фантазії!

Насправді нахлібниками у матері Віка з чоловіком не були. Самі себе годували, оплачували квартиру, мамині хотіли виконували. Грошей не просили.

Але! Вони користувалися її меблями! Готували у її каструлях! Спали на її постільній білизні!

Залишалося дорікнути, що вони дихають у квартирі її повітрям!

Не було, мабуть, жодного дня, щоб Раїса Вікторівна не влаштувала скандалу. Причому грандіозного. З криками, образами, погрозами.

Якось, після чергової такої вистави, вони не витримали. Вранці, коли мати пішла на роботу, зібрали свої пожитки, та втекли.

Кілька днів жили у подружки, а потім винайняли невеликий будиночок в приватному секторі.

Там і мешкали майже дев’ять років. Там ростили свого первістка.

Матері, де мешкають, не говорили. Побоювалися, що вона з’явиться на вказану адресу, влаштує скандал, щоб зганьбити молоду сім’ю перед сусідами.

Невелику квартиру у хрущовці на околиці, подружжя купило, коли син пішов до школи.

Коли закінчував – розширилися й у них нарешті з’явилася друга дитина, про яку вони давно мріяли.

Раїса Вікторівна і тут висловилася:

– Вам воно потрібне? Навіщо злидні плодити? Правильно кажуть: немає розуму – вважай не дієздатний!

Іншими словами, і до онуків у цієї жінки жодної прихильності не було. Не було в неї такої опції. Проте, час минав…

Настав момент, коли Раїса Вікторівна усвідомила, що з роками вона не молодшає, і здоров’я вже не те…

А Віка, її безглузда дочка, все ще «цвіте та пахне»!

Хіба це справедливо? Нехай відшкодовує матері «витрачені на її виховання роки»!

Ну, а оскільки самій дочці це на думку не спадає, вона, Раїса Вікторівна, пояснить їй, як правильно жити! І як треба дякувати матері…

Подумала “мама” і висунула вимогу:

– Значить так, дорога, пенсія у мене маленька, діти повинні допомагати батькам – це законом встановлено, тому ти із сімейного бюджету виділятимеш мені… ну, скажімо, десять тисяч гривень щомісяця.

– Скільки? – Розгубилася дочка від несподіванки.

– Гаразд, вісім, – поблажливо скинула призначену суму мати, – більше ви все одно не потягнете.

– Ти це серйозно? – Віка вже давно навчилася давати матері відсіч, – а чому так мало? Якось ти продешевила…

– А ти не скалься, – насупилась Раїса Вікторівна, – перші гроші можеш видати прямо зараз.

– Зараз? – Віка посміхнулася, – це навряд – чи. Мені треба з чоловіком це обговорити.

– Знайшла з ким обговорювати, – кинула Раїса Вікторівна і зробила таку гримасу, що Віка ледь стрималася, щоб одразу не сказати матері, що вона про це думає.

– Саме з ним, – промовила Віка у відповідь, – я потім тобі подзвоню.

Дмитру Віка нічого не сказала. Не хотіла турбувати чоловіка черговими маминими заморочками. А наступного дня подзвонила їй і сказала:

– Жодних грошей, мамо, ми тобі платити не будемо. Якщо щось буде потрібно, скажеш. Ми допоможемо.

– Я так і знала! – Заволала Раїса Вікторівна так голосно, що Віка відсунула слухавку від вуха, щоб не оглухнути, – невдячна!

Далі Віка не стала слухати. Не дзвонила матері кілька днів, щоб та трохи охолола.

А потім поїхала до неї додому, щоб розставити всі крапки над “і”.

Поговорили вони бурхливо. Раїса Вікторівна погрожувала, що віддасть свою квартиру чужим людям, якщо Віка не прийме її умов.

Віка скептично поставилася до погроз матері. Ну, віддасть вона квартиру, і що? Нехай. Добре, щоб вона ще знайшла того, хто доглядатиме за нею, якщо знадобиться…

Такої «образи» Раїса Вікторівна не очікувала. Образилася! Стала всім і кожному розповідати, яка жахлива у неї дочка. І зять… І онуки…

Люди їй вірили, співчували. Бували ті, хто пропонував допомогу.

І допомагали – тиждень. Потім, зрозумівши, з ким мають справу, швидко несли свої ноги.

А Віка ловила момент і раділа. Нарешті мама дала їй спокій. Хоч на якийсь час. Якісно образилася! Ну, як же! Шантаж не вдався!

Ні, кидати матір напризволяще Віка не збиралася, але провчити її дуже хотілося.

“Урок” затягнувся майже на рік.

Одного серпневого ранку Раїса Вікторівна, яка практично ніколи не хворіла, просто не прокинулася.

Через пів року Віка вступила у спадок. Тепер у них із Дімою дві квартири…

І навіщо, спитати б, Раїса Вікторівна псувала стосунки з дочкою та онуками? Заради чого? Незрозуміло…

А ви як вважаєте? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.