– Змирись, розлучення неминуче, – сказав Вадим впевненим тоном, ніби був не вдома, а на нараді.

– І прийми все, як є.

– Прийняти твою зраду? – Запитала Інга.

– Прийми наше розлучення!

Інга з Вадимом прожили двадцять років, і вважали, що вже проїхали той небезпечний рубіж, на якому сімейні пари можуть розійтися.

Але захоплення Вадима переросло у бурхливий роман, а потім постало питання і про створення нової родини.

Інга вже більше нічого не доводила, сил не було. Їй здавалося, що якась половина її просто заклякла, і вона вже майже не відчувала болю.

Насилу далося їй рішення залишити Івано-Франківськ, в якому навчалася і прожила більш як двадцять років.

Інга вирішила повернутися в Черкаси – міста свого дитинства, де жили мама та сестра, де навчалася в інституті доросла дочка. – От і будемо всі разом, – вирішила вона.

Квартиру з Вадимом вони розміняли, і Інга відразу взяла невелику “двушку” з доплатою в Черкасах, відправивши туди речі, і добряче втомившись за ці дні.

Залишалося тільки вирішити з кішкою Нюською – з ким їй залишатися.

Нюська – істота дивовижна, триколірна кішечка з великими очима. Слізної історії її появи в будинку Інги та Вадима не було.

Нюську принесли знайомі двомісячним кошеням, і вона одразу прикипіла до господарів. Вадим теж любив кішок, ставився до них з особливим трепетом.

Нюська швидко освоїлася і по черзі муркотіла на колінах то у Вадима, то в Інги.

– Що з кішкою робитимемо? Як будемо ділити? – Запитала Інга.

Вадим знизав плечима, Нюська підійшла до його ніг і почала тертися, він нахилився і взяв її на руки. – Дивися сама, але переїзд для тварини – це завжди стрес.

Якби Вадим був байдужим до тварини, вона нізащо б не залишила кішку йому, але, бачачи, що Нюська любить його по своєму, по-котячому, вирішила залишити її під опікою Вадима.

Вона запам’ятала цей котячий погляд, що зупинився на ній, коли вона востаннє бачила свою улюбленицю.

Нюська, ніби відчуваючи розставання, дивилася так зосереджено й ображено, що серце в Інги защеміло і стало їй ніяково.

Під стукіт вагонних коліс вона намагалася заснути, але нічого не виходило. Душу роз’їдала туга, що навалилася: двадцять років життя і тепер порожнеча. Заспокоювало лише те, що на новому місці все буде по-новому.

Доросла дочка зустрічалася з ровесником, і вони разом винаймали квартиру, тому Інга, як і раніше, залишалася одна.

Вона зайнялася ремонтом у своїй квадратних метрах, щось переставляючи, щось змінюючи, купуючи нове, намагаючись відірватися від спогадів.

Але щоразу, коли поверталася додому, ловила себе на думці, що не чує нявчання, – їй здавалося, що Нюська так і дереться своїми кігтиками в її душу.

Минуло три місяці. Інзі було, як і раніше, сумно. З колишнім чоловіком вона не передзвонювалася, – було б смішно подзвонити, та спитати, як у нього справи з молодою дружиною.

Але донька контакт підтримувала, і одного разу, зателефонувавши, сказала, що розмовляла з батьком і що їхня кішка Нюська зникла.

З цього дня Інга відчувала себе розбитою, вона постійно звинувачувала себе в тому, що не взяла її із собою.

Тиждень мучила себе докорами, а потім, взявши маленьку відпустку своїм коштом, вирушила в Івано-Франківськ, зупинившись у близької подруги.

Нову адресу колишнього чоловіка знала від дочки. Відкинувши гордість, подзвонила у двері, їй відчинила струнка дівчина, запитливо дивлячись на Інгу. Вадим з’явився слідом.

– Коли Нюська зникла?

– Запитала вона з порога.

Вадим здивовано дивився на колишню дружину, метикуючи, яким вітром її сюди занесло.

– Та десь місяць тому.

– І що, більше не з’являлася?

– Не з’являлася, – холодно сказала молода дружина.

– А навіщо ж ти випустив її?

– Не реагуючи на слова молодої дружини Вадима, запитала Інга.

– Ти ж знаєш, що вона домашня, гуляла лише з нами.

– Ну, отак вийшло, вибігла… А ти що, з-за кішки приїхала?

– Запитав Вадим.

– А ти пробував шукати?

– Виходив, кликав, не знайшлася.

– Та де її знайти, місяць пройшов, – знову вставила свою фразу молода дружина.

– Слухай, Вадиме, якщо з’явиться раптом Нюська, хоч у якому вигляді, подзвони мені, у мене той самий номер.

Молода дружина невдоволено хмикнула. Але Інга, не зважаючи, продовжувала:

– Будь ласка, я прошу тебе.

– Гаразд, повідомлю, адже я сам переживаю.

Інга повільно спустилася вниз, потім посиділа кілька хвилин біля під’їзду, розмірковуючи, що робити далі. Потім пішки пішла на зупинку.

Вона проїхала п’ять зупинок та вийшла в районі, де вони з Вадимом прожили багато років. Вона й сама не знала, навіщо пішла до будинку, де вони мешкали. – Там, мабуть, уже інші люди живуть, – подумала вона.

Здалеку побачила сусідку, тітку Тому, що кидала насіння голубам. – Інго, а ти як тут? Оце зустріч! – Здивувалася вона.

– Та я тут випадково, а так у мене все добре.

– Стривай, – схопивши Інгу за рукав, згадала пенсіонерка, – кішка ваша тут з’являлася, бачила, кликала її до себе, – не йде, налякана чимось. Я навіть її підгодовувала кілька разів.

В Інги все затремтіло всередині й від радості, і від страху, що раптом це зовсім не її кішка.

– Точно Нюська?

– Точно! Чи я вашу триколірну кішку не знаю?

Інга кинулася вздовж під’їздів, постійно гукаючи Нюську, заглядаючи у всі щілини та закутки, бо були там місця, де вони могли мешкати й навіть зимувати. Але її кішки не було.

Пробігавши майже годину і надірвавши голос, Інга знесилено сіла на лаву і заплакала:

– Нюська, повернися, пробач мені…

– Та що ж ти так убиваєшся через кішку? – Запитала сусідка. – Це ж тварина, не людина.

– Та важко мені якось, пробачити собі не можу, що лишила її з Вадимом.

Інга встала і пішла на зупинку, потім раптом зупинилася і ще раз окинула поглядом весь двір… Раптом зі сміттєвого бака з’явилася брудна кудлата істота, колір вовни навіть розібрати неможливо.

Інга тільки й встигла прошепотіти:

– Нюся, – як ця істота попрямувала в її бік, а потім помчала до неї. Інга ще й схаменутися не встигла, як кішка уткнулася їй у ноги, потім підійняла свою замурзану мордочку, – і тільки зараз Інга побачила очі своєї Нюськи та всі три кольори її брудної вовни.

Вона підійняла Нюсю, а та вчепилася своїми кігтиками в пальто, притулившись до плеча, захлинаючись від радісного муркотіння.

– Нюся, Нюсенько, вибач… я не знала, що тебе теж зрадили, – шепотіла Інга.

Інга ще кілька днів жила у подруги, відмиваючи, підліковуючи та відгодовуючи Нюську, мотаючись по ветлікарнях та здобуваючи довідки та контейнер для перевезення Нюсі. І вдячна була подрузі, що терпляче допомагала їй у клопотах із кішкою.

Вона полегшено зітхнула, коли сіла в потяг. Нюська настільки мирно і поступливо поводилася, що Інга випустила її з контейнера і кішечка, влаштувавшись на полиці в ногах в Інги, спокійно їхала на нове місце проживання.

Вранці, прокинувшись, насамперед глянула, де ж Нюська: на своєму місці кішки не було. Інга розхвилювалася і швидко одягнувшись, вискочила з плацкарти.

Вона побігла вузьким вагонним коридором, заглядаючи скрізь, куди можна. Добігши до купе провідників, зупинилася біля титану і подивилась назад.

Там, визираючи з-за перегородки, дивилася на неї Нюська, її здивований погляд ніби казав:

– Ти чого, господине, я тут, не бійся.

Інга повернулася на місце, примовляючи:

– Налякала ти мене.

Потім прийшли дітлахи, що їхали з батьками, і почали фотографуватися з кішечкою, і вона, на диво, позувала без жодного опору.

– Коли син був маленький, теж кицьку тримали, – сказав чоловік, що стояв біля вікна і спостерігав за Інгою.

– А зараз хіба у вас немає тварин?

– Навіть рибок немає, – засміявся пасажир, – я один, частенько у від’їздах буваю, – нема на кого мені залишити ні кішку, ні собаку.

Інга відчула на собі його теплий привітний погляд, і їй захотілося поговорити з ним. Але не могла знайти потрібних слів. Чоловік, ніби відчувши її незручне мовчання, запитав:

– Вас хтось зустрічає?

– Ні, ніхто не зустрічає, донька на заняттях.

– Ну, тоді я вам допоможу, таки сумка, і контейнер, так що вийдемо разом.

– Так, вийдемо разом, – повторила Інга, відчуваючи в душі теплу хвилю і початок чогось нового, гарного.

– Андрій, – сказав чоловік.

– Інга.

Він дивився на неї та на кішку і посміхався, ніби зустрів рідних.

– Я навіть більше скажу, – продовжив чоловік, – якщо ви не проти, до самого будинку проводжу… чи я надто нав’язливий?

Інзі стало так добре на душі, вона посміхалася і навіть тихо засміялася.

– Ні, що ви, мені навіть приємна ваша турбота. Зі свого боку можу запропонувати у відповідь філіжанку кави. Або кухоль чаю.

– Приймаю. Думаю, це буде найперспективніший ранок. Я в тому плані, що у нас є майбутнє…

– Думаю, що є. – Інга погладила Нюську. – Правда, Нюся?

І кішечка, солодко потягнувшись, схвально нявкнула у відповідь.

Вперше після розлучення їй стало легко, вперше життя видалося прекрасним, ніби подолала вона якусь особливу перепону, за якою тепер суцільне щастя.

Через три місяці постало питання, хто і до кого переїде: Інга до Андрія, чи Андрій до Інги. Нюська була проти кудись переїжджати, але із задоволенням зустрічала Андрія.

Тож Андрій переїхав до Інги. Ні донька, ні Нюська не суперечили, бо бачили щасливі очі Інги…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші вподобайки та коментарі!💖