Майбутній зять мені відразу не сподобався: слизький, огидний, з вертким поглядом. Запитала у дочки, чи впевнена вона в тому, що саме ця людина зробить її щасливою?

– Так! На сто відсотків! — відповіла дочка, і я дала їй спокій, більше її вибір з нею не обговорювала, у їхні справи не лізла.

Вони одружилися, та стали про житло думати. У зятя з рідні лише бабуся була, яка мешкала в однокімнатній квартирі, в центрі міста.

Зять придумав квартиру бабусі продати, взяти іпотеку, та жити разом. Так вони й зробили! Кредит бабусі через вік ніхто б не схвалив. Там, якщо чесно, кредиту було лише двісті тисяч.

Квартиру продали у центрі міста, а купили трикімнатну у передмісті, годину, якщо без заторів, їхати громадським транспортом до центру.

Власниками купленого житла стали лише зять та дочка. Звичайно, спочатку були з вуст зятя розмови, що після виплати іпотеки він частину житла на бабусю перепише.

Але, чим менше залишалося сплачувати, тим рідше він про це заїкався. Кредит платили, дитина з’явилася. Як жили – я не знала, донька не скаржилась, любила чоловіка.

Звістка про майбутнє розлучення стала для мене, як грім серед ясного неба! Донька гроші попросила, бо у них залишалося лише два платежі, коли зять від неї пішов.

Він грошей не залишив, а у доньки заробіток був маленький — дитина постійно хворіла, часто сиділа на лікарняних. Я допомогла закрити борг перед банком.

Потім вони розлучалися, та ділили майно. Донька відмовилася подавати на аліменти, сказала, що нічого їм від нього не треба, самі проживуть.

Сам зять жив у тому самому селищі, але в іншої жінки, а його бабуся залишилася з моєю донькою.

Бабусі пропонували через суд довести, що для покупки квартири були використані кошти від продажу її міської нерухомості, але вона відмовилася. Вона вірила, що онук нагуляється, і до дружини повернеться.

Поділили їм квартиру навпіл. Колишній зять, почав про продаж розмовляти. У нього жінка в положенні була, тож потрібні гроші на покращення житлових умов.

Він навіть пропонував обмін: бабусю, мою доньку та дитину переселити в однокімнатну квартиру коханки, а він із коханкою жив би в їхній трикімнатній.

Я думала, що дочку з дитиною заберу до себе. У мене двокімнатна у малосімейці, тридцять квадратів, маленька, але зі зручностями.

Продали б вони житло, бабусі щось купили, решту поділили б між собою. Дочці запропонувала, вона начебто погодилася.

Після розмови з колишнім зятем донька заявила, що не згодна на продаж, бо цей виродок відмовився забезпечувати бабусю квадратними метрами!

Він сказав, що вона поїде до державного будинку для літніх людей, або нехай винаймає, то не його проблеми. Дочка вирішила, що буде викуповувати частку колишнього чоловіка. Кредит узяла.

Стали вони втрьох жити. Зарплатня доньки, пенсія бабусі, виплата кредиту, продукти, комуналка… Грошей не вистачало!

Сил дивитись на все це у мене не було Я поговорила з дочкою, здала свою малосімейку в оренду, переїхала до них, на роботу з селища до міста почала їздити, майже півтори години в один бік. Стало фінансово легше!

Я, буквально, змусила дочку подати на аліменти. З паршивої вівці… Сам не хотів допомагати – суд зобов’язав! Бо добре влаштувався! Відмовлятися від належного за законом, це не гордість, а дурість!

У колишнього зятя дитина вже є. Ходив з коляскою, гуляв, з покинутою дитиною навіть не вітався, повз проходив. Умови вони не покращили, ремонт зробили, купили машину, та шубу.

Про рідну бабусю теж забув: прийшов один раз, дитину показати, та грошей попросити, але вона не дала. Й на цьому все!

Я втомилася, переоцінила свої сили. Хочу додому, не можу більше щодня по три з лишком години в автобусах проводити. Дитина галаслива, дочка вічно втомлена, бабуся ночами не спить, по квартирі бродить.

Додому хочу, але не можу! Якщо поїду, їм жити не буде на що. З голоду не набрякнуть, але ні про яке нормальне харчування не йтиметься.

Докоряю собі, що піддалася пориву допомогти. Назад іти соромно, але якщо так далі продовжиться, я можу перегоріти.

Дочка чути нічого не хоче, щоб бабусю кинути. Сумлінна! Вважає, що несе відповідальність, якщо більшість грошей бабусиних була. Не думає про те, що бабуся старенька, злягти може, хто її доглядатиме?

Злюсь на себе, що нічого не зробила, коли була така нагода, не розвела дочку із зятем! Бачила, що погана людина, але нічого не зробила.

Дочку шкода, бабусю шкода, дитину шкода, а себе ще більше шкода! Зять ходить, груди колесом: молода дружина, дитина, машина! Ні про кого згадувати не хоче. Даремно я не влізла, дуже даремно! Як вважаєте?

КІНЕЦЬ.