– Бабуся, я тобі покупця знайшла на дачу! – радісно повідомила Тамара прямо з порога.

– А з чого ти взяла, що я зібралася продавати дачу? – здивувалася Зінаїда Іванівна.

– Ну як з чого? – відповіла їй Тамара. – Ти все одно вже старенька, навіщо вона тобі потрібна?

– Тамаро! – обурилася бабуся. – Як ти можеш так казати?! На дачі я дихаю свіжим повітрям, відновлюю своє здоров’я і це єдине місце, де я можу відпочити.

– Відпочивати треба у будинку відпочинку, – з розумним виглядом заявила Тамара. – Ну чи в санаторії.

– Я із задоволенням відпочивала б у будинку відпочинку чи в санаторії, але ж ти знаєш, що в мене немає таких грошей, – ще більше обурилася бабуся.

– Це означає, що ти не вмієш керувати грошима, – сказала Тамара.

– Ні, люба, – не витримала Зінаїда Іванівна. – Це означає, що я надто розбаловала тебе, коли мою допомогу ти сприймаєш як невміння керувати грошима.

Зінаїда Іванівна економила на всьому, щоб зайвий раз допомогти онуці. Ігор, син Зінаїди Іванівни, п’ять років тому пішов до іншої жінки і її колишня невістка, мама Тамари, заборонила йому бачитися з донькою. Усі спроби відвідати доньку закінчувалися великою сваркою. А через якийсь час Тамара сама відмовилася бачитися з батьком. Ігор чудово розумів, хто налаштував Тамару проти нього, але налаштовувати доньку проти своєї матері він не збирався.

Хоч Ігор і не бачився з донькою, він платив аліменти справно. А Зінаїда Іванівна, вважаючи його винним у розпаді сім’ї, намагалася матеріально компенсувати внучці його догляд. Вона повністю оплачувала навчання Тамари в інституті, та й так давала гроші на її дівочі “забаганки”. Згодом Тамара звикла до того, що бабуся їй винна і почала сприймати її допомогу як обов’язок.

– Ну а хто мені ще допомагатиме? – з нещасним виглядом сказала Тамара, – я й так нікому потрібна. Тато залишив, а у мами вічно грошей ні на що не вистачає. А ти знаєш, як мені холодно на зупинках стояти, коли я в інститут їжджу? От я й подумала, що ти продаси дачу, а мені машинку купиш. Невелику таку, щоб до університету їздити.

– Тамаро, ти молода і в інститут можеш їздити автобусом, – ласкаво сказала Зінаїда Іванівна. – А мені, у моєму віці, свіже повітря просто необхідне. Ось не буде мене, тоді й продаси дачу.

– Ага, сказала теж! – хмикнула Тамара. – Коли тебе не буде, все батьку дістанеться. А так, ти продаси дачу і я одразу гроші заберу. А тато нехай обломиться!. Я ще за квартиру з ним посуджуся! Мені мама сказала, що, коли тебе не стане, ми тата і так на повну розкрутимо. Тому що з зрадниками так і треба!

– Ах ось воно що! – вигукнула Зінаїда Іванівна. Як би там не було, але такої участі своєму синові вона не хотіла. – Ні, сонечко, дачу я продавати не буду.

– Тоді перепиши на мене свою квартиру! – раптом сказала Тамара. – Я твоя єдина онука.

– Ні, – відповіла Зінаїда Іванівна. – У мене ще є рідний син, твій тато. Ось вважатиме він за потрібне щось тобі віддати, значить віддасть. А тобі не заважало б помиритись з батьком, він тебе дуже любить і переживає, що ви не спілкуєтеся.

– Я не збираюся зі зрадником миритися! – із викликом відповіла Тамара. – А після того, як його не стане, половина і так мені перейде.

– Та вже…, – розчаровано зітхнула Зінаїда Іванівна, – не чекала я, що від своєї рідної внучки почути такі слова.

– І я не очікувала від своєї рідної бабусі почути такі слова! – З образою відповіла їй Тамара. – Я сподівалася, що ти продаси свою непотрібну дачу! Ти й так однією ногою на тому світі, а все за своє майно чіпляєшся!

Зінаїда Іванівна застигла від таких слів, але знайшла в собі сили встати і відчинити вхідні двері.

– Пішла геть звідси, – жорстко сказала Зінаїда Іванівна. – І щоб більше твого духу в мене не було! І за інститут я більше платити не буду. Розумна така, отже, сама себе і забезпечуй.

Тамара розгублено дивилася на бабусю та не знала, що їй робити. Вона зрозуміла, що набалакала багато зайвого, а втрачати допомогу бабусі їй зовсім не хотілося.

– Ну бабусь, ну вибач, – єлейним голосом заговорила Тамара. – Я не зі зла, я так зовсім не думаю. Ну, давай миритися.

Зінаїда Іванівна була розчарована настільки, що їй не хотілося зараз спілкуватися з онукою:

– А навіщо мені з тобою миритись? Я до тебе з чистим серцем, а ти чекаєш коли я на той світ відправлюся. Погана ти дівчинка. Нічого ти більше не отримаєш від мене.

– Ну, бабусю, – зі сльозами на очах, просила Тамара. – Ну, я так не думаю.

– Я вже зрозуміла, про що ти думаєш і не треба мені зараз нічого казати, – стояла на своєму Зінаїда Іванівна. – Я розчарована в тобі та в твоїй матері. І ніякої спадщини ти не отримаєш, я вже подбаю про це!

Тамара вийшла від бабусі засмучена. Надія на нову машинку впала, а подальша допомога бабусі взагалі під великим питанням. Мама Тамари, дізнавшись про те, що сталося, сказала:

– Сама винна! Хитрішою треба бути!

А Ігор, дізнавшись від матері про те, що сталося, сказав:

– Ну тепер ти розумієш, чому я розлучився з цією жінкою? Все, що зараз сказала Тамара – це розмови її матері, коли ми жили разом. Мені дуже шкода, що Тамара стала такою самою.

Зінаїді Іванівні було сумно за те, що для онуки вона була не так бабусею, як джерелом доходу. А з іншого боку, добре, що Тамара зараз показала своє справжнє обличчя. Натомість тепер Зінаїді Іванівні не доведеться економити і з’явиться можливість відпочивати у санаторії.

КІНЕЦЬ.