– Зіна! Ти? – несподівано пролунав у автобусі хрипкий жіночий голос. Пасажири машинально повернулися у його бік.

Зінаїда Іванівна не обернулася. Їй просто на думку не спало, що це звертаються до неї: адже не дівчинка вже, за шістдесят перевалило.

До того ж, вона була зайнята своїми думками: їхала до чоловіка в палату.

Раптом хтось позаду безцеремонно торкнув її за плече, спробував розвернути. Зінаїда Іванівна не піддалася.

– Розмовляти не хочеш? Не признаєш? – Почула вона за спиною.

Зінаїді Іванівні стало незручно: всі довкола дивилися на неї з цікавістю. Вона переклала важку сумку в іншу руку і повільно обернулася.

Перед нею стояла незнайома жінка. Схудла, втомлена, з яскраво-червоною помадою на тонких губах і залишками червоного манікюру на нігтях. Не помітити їх було неможливо: незнайомка міцно трималася за поручень.

– Ми знайомі? – холодно запитала Зінаїда Іванівна.

– Що, не впізнаєш? – Жінка гірко посміхнулася. – Я тепер теж себе не впізнаю! Адже ми з тобою десять років в одному класі навчалися, – вона лукаво посміхнулася. – Щодня, від понеділка до суботи.

Зінаїда Іванівна розгубилася. Як не вдивлялася вона в цю яскраву даму, впізнати її не могла.

– Ну що? Все згадуєш? Добре, представлюся сама… Зіно , я – Олена Мельник…

Зінаїда Іванівна внутрішньо ахнула…

Востаннє вона бачила свою однокласницю наприкінці дев’яностих.

Тиха трієчниця Олена Мельник, присутності чи відсутності якої у класі ніхто не помічав, йшла вулицею, поглядаючи на всіх зверхньо. Побачивши Зіну, що сидить під безглуздою парасолькою за маленьким переносним столиком і торгує відеокасетами, Олена весело засміялася.

– Яка краса! І варто було заради цього вчитися?! Де твої п’ятірки, відмінниця? Ти гідного застосування їм не знайшла?

– Привіт, – Зіна тоді ледве стрималася, щоб не відправити цю “цацу” кудись подалі, – Я теж рада тебе бачити. А ти, я бачу, свої трійки як слід застосувала.

– До чого тут трійки? Я просто правильно вийшла заміж. А що ще потрібне жінці для щастя?

– Правильно – це як?

– Мій чоловік, – Олена нахилилася і тихо назвала ім’я місцевого авторитета. – Знає, як жити та вміє заробляти. Цілком нас забезпечує. Мені тільки й залишається, що займатися собою. Ну, і сином, звісно. Живемо у котеджі. У мене навіть хатня робітниця є. І взагалі: життя – прекрасне! Ми лише вчора з моря повернулися. Ти давно була на морі?

Зіна глянула на Олену з неприязню: яке море? Тут не знаєш, як звести кінці з кінцями! Чоловік працює, сама – на двох роботах, але грошей не вистачає. Дві доньки ростуть. Одягати, взувати треба. Море… То зарплату затримують, то ще щось… Ех! І не посперечаєшся з Оленкою: п’ятірки не ощасливили…

Зрадницька сльоза скотилася по щоці.

Олена це помітила:

– Чого плачеш? Може, тобі дати грошей? – Запитала вона з презирством.

Відкрила сумочку, опустила в неї руку, витягла кілька купюр, поклала Зіні на столик і сказала:

– На, купи дітям морозива, мабуть забули, що це таке…

Зіна схопилася, хотіла вже відправити цю нахабу чим подалі, але Олена гордо відвернулась і пішла… Своєю дорогою…

Її гроші Зіна собі не взяла. Пішла до храму неподалік і роздала жебракам.

Про зустріч із однокласницею вона згодом забула. Було чим займатися. Нову професію освоїла. Роботу краще знайшла. Чоловік на підвищення пішов. Потроху життя налагоджувалося. Дівчатка виросли, вступили до університету. Потім заміж повиходили, онуків надарили. Аж чотирьох!

І все б добре, та ось останнім часом чоловік став нездужати.

Зіна Іванівна дуже переживала за нього, в глибині душі розуміючи, що скоро залишиться одна… А вони сорок років разом! Як потім жити без нього?

Про Олену Мельник за останні двадцять із лишком років Зінаїда Іванівна чула кілька разів. Слухала в піввуха, тому й не знала до пуття, що з нею сталося…

– Олено, невже це ти? – у голосі Зінаїди Іванівни чулося щире здивування та співчуття, – Я й справді тебе не впізнала. Що з тобою трапилося?!

– А то ти не знаєш? Мій благовірний мене покинув! Ще тоді! – Вона продовжувала говорити дуже голосно, з викликом, ніби хотіла, щоб її всі чули – залишив у чому мати народила, у батьківську хату виселив. А син із ним залишився. Ну і правильно! Навіщо йому така матуся? Соромиться мене. Ховається, двері не відчиняє, коли приходжу…

– Що ти таке кажеш? – здивувалася Зінаїда Іванівна. – Як може син соромитися матері? Він же дорослий. Скільки йому? За тридцять?

– Сорок скоро…

– Ну ось. Ти давно його бачила?

– Не пам’ятаю, – Олена заговорила тихіше, – років зо три тому…

Зінаїда Іванівна розгублено мовчала.

– Та ти не соромся, Зіно, – Олена, остаточно залишивши браваду, сумно посміхнулася. – Я сама у всьому винна. Любила погульбанити… Багато … Від образи, від злості. Потім нездужала… Довго. Сподівалася, що скоро все скінчиться… Але викарапкалася… Ненадовго…  Так що нічого хорошого найближчим часом мене не чекає…

– Навіщо ти так? – Незграбно спробувала заспокоїти однокласницю Зінаїда Іванівна.

– Не треба, Зіно. Я в порядку. А побачила тебе – так і зовсім щастя настало! ‒ в очах Олени і справді зявилася щира радість, ‒ давно хотіла тебе знайти. Вибачення попросити…

– Вибачення?

– Тільки не роби вигляду, що ти не розумієш чи забула. Я – чудово пам’ятаю той день… Навіть у що була одягнена… Я тоді образила тебе… Досі не розумію, що на мене найшло. Вибач мені, Зіно… Я не хотіла…

Зінаїда Іванівна мовчки зробила крок до Олени, обійняла її…

Та несподівано розплакалася… Тихенько, щоб ніхто не чув…

– Не плач, будь ласка, не плач, – Зінаїда Іванівна погладила однокласницю по спині, – Я давно тебе вибачила… Скажи, а де ти тепер живеш? Пенсію отримуєш? Пам’ятається, ти не працювала.

Про що вони говорили, ніхто вже не чув… Сварки не сталося, і жінки стали нікому не цікаві…

За тиждень до будинку Олени під’їхала машина. З неї вийшла Зінаїда Іванівна, її донька. Вони рішуче попрямували в під’їзд, несучи чималі сумки.

– Так, дівчата, поки ми з Оленою спілкуватимемося, ви зробите прибирання. Впевнена, там сто років не прибирали. Вікна помиємо наступного разу – ще холодно, щоб вікна відчиняти. І холодильник треба перевірити: чи все в неї є.

Вони підійшли до дверей Олени.

Там стояли її сусіди, про щось розмовляли. Серед них – похмурий дільничний. Прийшов слюсар… Відкрив квартиру… Першим у темряву зробив крок дільничий.

За кілька хвилин він вискочив із квартири, прикриваючи носа хусткою:

– Викликайте швидку, – скомандував він. – Спецмашину я сам викличу…

Зінаїда Іванівна все зрозуміла…

Вона й проводжала свою однокласницю в останню путь. Син категорично відмовився у цьому брати участь…

Всі ці скорботні дні Зінаїда Іванівна думала тільки про одне: треба ж, як мудро все влаштовано: Олена встигла вибачитися за вчинок, який, як виявилося, хвилював її багато років.

Покаялася і пішла.

Ось і справці: випадкових зустрічей не буває.

КІНЕЦЬ.