Наближався ювілей Зінаїди Семенівни – шістдесят п’ять років. Чоловік Павло знав, що його дружина ніколи не мала коштовностей, бо в сім’ї було все для дочки Вірочки. Тому вирішив обов’язково подарувати дружині золоту каблучку. Задовго до ювілею збирав гроші, залишав на роботі. Зіна його звісно про це не знала.

Жили у селі у своєму будинку, була у них єдина донька, яку обоє любили всією душею. Донька світловолоса, блакитноока, схожа на матір. Зіна завжди була красунею. Це зараз не зрозуміти, краса кудись поділася, зморшки, але залишилася миловидною літньою жінкою.

Донька росла в любові та ласці, а коли підросла почала просити з батьків, які по першому її «хочу», тут же намагалися задовольнити її хотілки.

– Мамо, хочу туфлі, як у Каті, їй у місті купили.

– Добре доню, поїдемо і купимо навіть ще кращі і дорожчі, – обіцяла мати, і їхали купували.

Мамо, хочу чобітки зимові, як у Іри з десятого «Б», високі на замочку.

– Добре, доню, поїдемо і купимо, – їхали та купували.

– Мамо, хочу сукню до Нового року, хочу пальто, хочу, хочу…

Усі бажання доньки виконувалися. Та й було за що, навчалася Вірочка на відмінно, тож батьки пишалися нею. У школі була активною, вчителі завжди розхвалювали її, тож батькам приємно було ходити на збори до школи. Ходили по черзі, то мати, то батько.

Батько Павло Іванович працював головним інженером на автопідприємстві, матір медсестрою у поліклініці. Зарплата у матері невелика і якби не зарплата батька, то навряд чи бажання доньки виконувалися повністю. Хоча батьки заощаджували на собі, але для доньки було все.

Вірочка все приймала, як годиться, батьки їй зобовʼязані… А сама не помічала, як одягалася мама. Все найкраще доньці, а сама Зінаїда Семенівна давно махнула на себе рукою.

– Вірочка наша має бути найкраще одягнена, взута, нагодована, наймодніші черевички, чобітки, блузки, сукні, все для неї, – говорила вона своїй сестрі, коли та приходила в гості і бачила, як Вірочка одягнена.

– Зіна, даремно ти так балуєш доньку, потім пошкодуєш, вона ж у вас росте егоїсткою. Одна, все для неї, ти на себе дивишся, в чому одягнена.

– А що я? Мені нічого й не треба, є сукня, та пара кофтинок, мені вистачить… – просто відповіла вона.

– Зате наша донька, як лялечка, усі заздрять.

Ні Павло Іванович, ні його дружина справді не звертали уваги на себе, у що одягнені. Для себе та для чоловіка Зіна купувала речі, чим дешевші, ходила вишукувала на ринку, торгувалася. Зате для Вірочки купували все дороге та гарне. На себе та чоловіка давно махнула рукою, з самої молодості. Їй доводилося зашивати білизну, навіть шкарпетки чоловікові зашивала, собі нічого не купувала для дому, доношувала старі сорочки чоловіка. Була одна єдина сукня, яка з часом вже втратила колір, але купувати собі нічого не могла.

– Гаразд вже я якось проходжу, донька росте, вже і заміж скоро пора, їй потрібний дорогий одяг і взуття, а потім і до прикрас справа дійде, – казала вона колегам на роботі, коли ті їй так ненав’язливо, але робили зауваження, що носить речі вона по десять-п’ятнадцять років.

Зіна не надавала значення цим розмовам, для неї – головне Вірочка.

Якось прийшла Віра зі школи, навчалася у десятому класі та заявила:

– У Каті батько їздив у Київ і привіз їй модне пальтечко. Я теж хочу таке саме.

Тут замислилась Зіна:

– І правда, що наша Вірочка гірша за якусь Катю? І нехай у тієї Каті батько – директор заводу, а ми теж купимо доньці таке саме пальтечко. Тільки ось де, у нашому районному місті я не бачила.

Коли прийшов із роботи чоловік, вона сказала йому:

– Павло, що робити? Вірочка хоче пальто, як у Каті. Батько їй із Києва привіз. А що нам робити? Де взяти таке? Якось треба у Київ з’їздити, я там грошей назбирала, на пальто доньці вистачить.

– Зіно, я не можу поїхати, у мене зараз важливі справи на роботі, я не зможу поїхати до. Це туди майже цілий день їхати, та ще магазинами там ходити, і назад, це виходить три дні треба витратити, мене директор не відпустить. Та я й сам розумію, що не зможу. Ну якщо тільки тижнів за два.

– Ну як же Павло, адже Вірочка хоче пальто?

– Їдьте самі, удвох, більше нічого не можу запропонувати. Роботу не можу втратити, якщо звільнить мене директор, як доньку одягатимеш, годуватимеш, адже вона у нас звикла мати все краще, – наводив аргументи Павло. – Де ще знайду роботу із такою зарплатою? Ще іноді й премії отримую…

– От саме, все найкраще, тож пальто їй обов’язково треба.

– Ну от і їдьте.

Вирішила Зіна, що у п’ятницю Вірочка до школи не піде, купила два квитки на потяг у Київ та назад. Поїхали. Надвечір були там, ночували на вокзалі, а куди ще йти, знайомих там немає. Якось перекантувалися, а з ранку поїхали по магазинам.

– Ось дочко, ти маєш вступити у Київ в інститут, у тебе одні п’ятірки, тобі пряма дорога сюди, – говорила вона Вірочці, а та дивилася на всі очі, як люди одягнені.

Їй було соромно стояти в метро поряд з матір’ю, одягненою, у старе пальто, напіврозвалені чоботи, на голові незрозуміло яка шапка. Село і село. Але перетерпіла. Пальто вони купили, майже всі гроші витратили. Коли їхали назад додому поїздом, Віра висловила матері:

– Мамо, ти одягаєшся, як село. Подивися на себе, мені поряд з тобою соромно було стояти. Ти бачила як тут всі люди одягнені красиво, навіть літні люди. Тобі сорок шість років, а виглядаєш на п’ятдесят шість.

Зіна дивилася на дочку широко розплющеними очима, розгублено з образою та зі сльозами в очах. Відвернулася до вікна, аби не розплакатися. Знизала плечима.

– Гаразд на роботі мені жінки кажуть, що я ходжу в одних і тих же речах багато років. Але ж дочка знає, що все для неї, – думала вона, але доньці нічого не сказала.

Віра навіть не помітила, що образила маму, вона розглядала своє пальто і раділа.

– Прийду завтра до школи, покажу Каті обновку, у мене навіть краще пальто. Мамо, як ти думаєш, може під пальто треба нові чоботи?

– Доню, поки на чоботи грошей немає, я все витратила на твою шубу. Нам довелося і за квитки заплатити, таки ми удвох поїхали, а це теж витрати.

– Ну мамо, як я в новому пальті і в старих чобітках?

– У тебе чобітки майже нові навесні купували.

Вірочка насупилась і відвернулася до вікна. Вперше стало неприємно Зіні на душі, що сестра її колись мала рацію. Дочка звикла тільки брати, навіть ніколи не подякує. Тільки хочу та хочу.

Після школи Вірочка вступила до інституту у Київ. Батьки раділи. Ще більше довелося працювати, заощаджувати, адже у доньки там величезні витрати, там все дорого. Раз у раз відправляла мама своїй дочці посилки з варенням, тушонкою, відправляла гроші. Старалася, щоб і там усе було в дочки.

Поки відправляла доньці гроші, Зіна так і не змогла собі нічого купити, так і ходила у поношених речах, та й Павло Іванович ходив в одному костюмі років дванадцять. У сенсі одягу він теж був невибагливий, знав, що все для доньки.

Вірочка закінчила інститут, правда довелося поїхати з Києва, вийшла заміж. Працювала, а мати все шле та шле грошей дочці. Вже обоє з чоловіком працюють, сина народила і все просить із батьків. Тепер вже й онукові потрібні речі, ну і їй самій. Грошей не вистачає сім’я. А Зінаїда, звичайно, її розуміє.

– У Вірочки своя дитина, і їй теж треба все купувати.

Потім народилася донька у Вірочки, Зінаїда так і продовжувала надсилати посилки з домашніми гостинцями, гроші.

– Минув час. Постаріла Зінаїда, хоч їй не так багато років. За шістдесят, у наш час жінки в такому віці ще дуже добре виглядають. А ось Зінаїда чомусь постаріла, виглядала, як бабуся. Це звичайно від того, що за собою вона ніколи не стежила. Та вона про це й не думала.

– Постаріла я, от і шістдесят п’ять, а там не за горами і сімдесят, – думала вона сама з собою наодинці. – А що я бачила у житті? Якось минуло життя швидко, все для доньки, та для доньки, для себе й не жили. Павло теж виглядає старим. Ну та гаразд, аби у Вірочки було все добре. Добре, хоч на ювілей до мене приїдуть родиною, давно не були.

Наближався ювілей, Зіна готувалась, вже знала, що приготує, продукти закуповувала. А тут напередодні прийшов Павло з роботи і підійшов до дружини із загадковим виглядом. Знаючи давню мрію дружини, купив він їй золоту каблучку з маленьким білим камінчиком, що переливається.

– Зіна, ось тебе з ювілеєм вітаю. Подарую сьогодні, а то завтра в метушні забуду.

Він дістав з кишені невелику темно-червоного кольору оксамитову коробочку і, відкривши її, підніс дружині. Зіна, побачивши каблучку, ледве втрималася на ногах:

– Павло, це ж скільки грошей ти витратив? Дякую. І коли ти зміг назбирати?

Чоловік бачив очі, що засвітилися і заграли веселими іскорками, він навіть залюбувався. Вийняла з коробочки каблучку і приміряла на безіменний палець, каблучка підійшла.

– Павло, дякую, дякую. Ти знав, що це моя мрія змолоду.

Наступного дня зібралися гості, Зіна каблучку одягла на палець і навіть нову блузку купила на цей випадок, правда, зовсім недорогу. Зате нову. Сестра Зіни відразу звернула увагу на каблучку:

– Зіно, невже золото, – дивилася сестра, примруживши очі, – невже Павдл подарував. А ти заслужила, заслужила.

Віра навіть не помітила, що у матері на пальці нова каблучка. Підійшла до неї і пильно подивилася, а Зіна раділа, що дочка схвалить подарунок чоловіка.

– Мамо, такі кільця носять не на твоїх старих пальцях. Куди тобі з твоїми руками! Зовсім не дивиться на тобі каблучка. Мені вона підійде більше… Доведеться її забрати в тебе…

У кімнаті зависла тиша. Стали сумними очі Зіни, батько теж дивився мокрими очима на дочку. Йому було прикро за дружину, за подарунок. Дочка не оцінила, як була невдячна, так і залишилася.

– І справді, руки у мене негарні, – сказала Зіна, але тут підлетів до неї Павло.

– Не знімай, у тебе руки найкрасивіші. Не звертай уваги.

Всі відразу загомоніли:

– Павло правий, не знімай!

А дочка, як ні в чому не бувало, дивилася на матір і посміхалася, їй було не зрозуміти, як глибоко образила свою рідну матір.