Зіна та Павло були знайомі з першого класу. Першого вересня вчителька посадила їх разом. Маленький і худий хлопчик в окулярах і красива дівчина з довгими косами. Незважаючи на свій щуплий вигляд і окуляри хлопчик виявився сміливим та веселим.

Наречений та наречена – так їх називали з першого дня дружби. Сиділи завжди за однією партою. Коли вони вступили до інституту, всі відразу прийняли їх за пару. Були спроби розлучити їх, але успіхом вони не увінчалися. Хоч і не давали один одному обіцянок, але завжди були разом.

Побралися вони на останньому курсі. Веселе студентське весілля. Самі назбирали грошей, обидва вже працювали. На батьків надії не було. Багатодітна сім’я Зіни, батько Павла який любить погульбанити, і мати – вічно незадоволена жінка, допомогти ні чим не могли. Обидва знали недоліки сімей та не робили з цього проблеми.

Молоді люди будували кар’єру, збирали на іпотеку, про дітей не думали. Все у майбутньому.

І ось все вони мають – кар’єра, машина, квартира. Нема лише дітей. Начебто вже й треба, але ні, не виходить. У Зіни у всіх сестер і братів вже не по одній дитині, у брата Павла взагалі чотири. А вони не мають.

Пішли до спеціалістів, обидва відразу. Вердикт невтішний – обидва не можуть мати дітей. Що можна зробити в такій ситуації? Розлучитися та знайти супутника життя з дитиною. Чомусь обидва подумали так, щоб ощасливити іншого. Про себе ніхто не думав. Дати свободу коханому, щоб він був щасливим.

Кожен знаходив привід, щоб посваритися. Йшлося про батьків, родичів, про все на світі. Тільки посваритися не вдавалося, все перетворювалося на сміх. Намагалися навіть жити окремо, але нічого не вийшло.

– Що нам ділити? Ми створені один для одного.

Вони упокорилися і стали просто жити для себе. Жили, працювали, багато мандрували.

***

Відпочинок на озері, з вудкою, біля багаття. Зіна та Павло це дуже любили. У різних областях, але завжди риболовля на випадковому водоймищі, а потім юшка на багатті. Ну якщо, звичайно, риба є.

Рано-вранці Павло прокинувся від співу птахів. Зіна ще спала, а він вирішив закинути вудку. Вчора вони зупинилися на нічліг пізно, чай з термоса і спати. За годину в садку була вже риба. Павло розвів багаття і почав готувати сніданок. З намету вийшла Зіна.

– Як смачно пахне.

– Ще не готово. А чай скоро буде готовим. Кава?

– Ні. Я почекаю. Я в ліс схожу.

– Далеко не заходь.

Зіна повернулася за півгодини і не одна. Поруч із нею йшла дівчинка років шести. Одягнена вона була дуже легко, брудне плаття і старі туфлі. На плечі накинута кофта Зіни.

– Зіна, ти де її знайшла? Тут немає навіть сіл поблизу. Що сталося?

– Їй холодно, налий чай. – Зіна тихенько підштовхнула дівчинку, – Сідай ближче до багаття, зараз зігрієшся. Не хвилюйся.

– Може, вона голодна. Будеш юшку?

Дівчинка кивнула у відповідь. Вона з’їла все, що їй запропонували.

– Як тебе звуть і як ти тут опинилася? Де ти живеш? З ким? Напевно, надто багато питань.

– Оля. Я пішла…

– То тебе ж шукають!

– Ні. Напевно ні. Шукати мене нема кому. Мами з татом не стало. Але мені їх не шкода. Вони дуже гульбанили, і їм не було діла до мене. Потім мене хотіли відправити в дитбудинок. Тоді й я втекла, щоб мене до дитбудинку не забрали. В

– А де ти живеш, вірніше жила? Як село називається?

– Я не знаю.

– Потрібно щось робити. – сказала Зіна.

– Не треба. Я зараз піду. – тихо сказала дівчинка.

– Куди? В ліс? Зараз ми поїдемо та …

– Ні, я не хочу до дитбудинку, там усі погані. І діти і вихователі.

– Та як же так? А до нас поїдеш?

– Не знаю. А можна?

– Зіна, що ти робиш? – тихо сказав Павло. – Так не можна робити.

– А якщо ми зробимо за законом? Ти згоден?

***

– Дівчинка кругла сирота. Немає навіть далеких родичів. Взагалі, дивно, що ви її знайшли. А взагалі вона щасливиця. У такій сім’ї вижити, треба ще постаратися. А взагалі вона дуже розумна та розвинена для свого віку. Це теж дивно у такій родині. Таке враження, що лелека помилилася городом. Збирайте документи.

***

Так у них з’явилася донька, зненацька, з лісу вийшла.

Вони всі разом подорожували. І неодноразово були на місці їхньої першої зустрічі. Ловили рибу, їли юшку.

Оля завжди знала, що вона не рідна дочка, але не відчувала цього. Її любили, і вона любила прийомних батьків.

КІНЕЦЬ.