Зіна nакувала закруткu у сумки, хоче внучці та сватам сільські гостинці передати. Завтра вони всією сім’єю їдуть на весілля внучки Ганусі. – Полуничного варення більше кладіть, і солоних огірків, – командувала баба Зіна. – На весільний стіл згодиться. Усі зібралися і вирушили на вокзавл. Вранці наступного дня їх зустрічала Гануся. Внучка, як побачила свою рідню, аж застигла. – Я ж просила вас! – тільки й сказала Ганна

 

– Дівчатка, моя Гануся, моя внучка, заміж виходить, – з радістю розповідала баба Зіна своїм подружкам на лавочці. – Гарний наречений, зі своєю квартирою, батьки багаті. Збираємо сумки, їдемо всією ріднею на весілля.

– А хто їде? – питали подруги.

– Я з дідом, і Микола з Катею, батьки таки.

– А що везете у подарунок?

– Гроші подаруємо, ми ж не знаємо, що їм молодим та міським там треба. Гостинці веземо, сумки з варенням та соліннями, копченості.

– Та на що їм ця ваша консервація? Там у ресторанах зараз такі страви, що вам і не снилося.

– Це міським не снилося, що ми тут у селі робимо, вони оближуть пальчики.

Збиралися довго та ретельно. У великі сумки були складені банки, загорнуті в рушники (для господарства теж знадобляться), у менші сумки – копченості.

– Полуничного варення більше кладіть, і солоних огірків, – командувала баба Зіна. – Гануся любить варення, а огірочки на весільному столі дуже стануть у нагоді, хрусткі, ароматні. Ось молодець, Гануся, що у вересні весілля замовила, усе встигли зробити!

Шість важких сумок несли всією родиною. Сіли на поїзд, добу їхати, надвечір наступного дня будуть. На вокзалі їх зустрічала Гануся одна. Як побачила вона ці сумки, то аж за голову взялася.

– Ви що! Мамо, бабусю, я ж вас просила по телефону, просила, щоб ви без нічого приїхали. Куди це все?

– На стіл, тобі з чоловіком, а що буде зайве – своїй рідні роздаси, – відповіла бабуся.

– Та на якийсь стіл, у ресторані такого на столи не ставлять, зі своїм не можна, та й взагалі, – Ганна аж тупнула ногою. – Рідня таке не вживає, вони все більше суші, смузі, правильне харчування… Загалом, ви не зрозумієте.

Підхопили торби, донесли до замовленого мікроавтобуса. Батьки та бабуся з дідом насолоджувалися красою міста і вгадували – де живе Гануся з нареченим.

– Так, я вас везу до готелю, – сказала Ганна. – Заброньовано для вас два номери, дуже затишні. Ви там виспитеся, вранці за вами приїде машина, повезе до ЗАГСу, де ми з Сергієм розпишемося. Потім ви можете погуляти містом, покататися на машині, подивитися, що вас цікавить, а до п’ятої години вас відвезуть на весілля. Тільки, будь ласка – ніякої «концертів” на святі, добре?

– Почекай, а як це у готель? – Здивувалася мама. – А чому не до вас додому?

– Мамо, у нас там така метушня і квартира однокімнатна, не помістимося ми там. А у свекрухи хоч і свій дім на околиці міста, але вони до себе не кликали. Не заведено тут так, розумієте.

– А ми думали, познайомимося зі сватами, посидимо весело вечір, як заведено в нас. Ну та гаразд.

У готелі справді було затишно, але якось усе без душі.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩